fbpx
Історії з життя
“Дякую вам, мамо. – щораз при зустрічі говорить мені невісточка. – Дякую, що такого чоловіка мені виховали. Дай Боже. аби і я зуміла своїх такими виховати”. Чула я ці слова і мліла від радості, все ж змогла я впоратись з найважливішою місією жінки на землі. Але відколи оце змушена з сином і невісткою жити, все більше стверджуюсь у думці, що таки не права я, неправильно я дитину свою виховала, не тому потрібно було вчити, не ті цінності вкладати в нього. Упевнена, мами синів зі мною погодяться

“Дякую вам, мамо. – щораз при зустрічі говорить мені невісточка. – Дякую, що такого чоловіка мені виховали. Дай Боже. аби і я зуміла своїх такими виховати”. Чула я ці слова і мліла від радості, все ж змогла я впоратись з найважливішою місією жінки на землі. Але відколи оце змушена з сином і невісткою жити, все більше стверджуюсь у думці, що таки не права я, неправильно я дитину свою виховала, не тому потрібно було вчити, не ті цінності вкладати в нього. Упевнена, мами синів зі мною погодяться.

Усе своє життя ми з чоловіком прожили у невеликому селі під кордоном з росією. Ото вже 24 лютого під вікнами нашої хати гули ворожі колони. Не хочу й згадувати, як ми з чоловіком у погребі жили вибігаючи зрідка до худоби, як усе живе, що ростили пішло на те, аби солдати з триколором наїстись могли.

Як тільки наше село було звільнено і ми змогли евакуюватись, одразу виїхали до сина на Черкащину і не даремно – через тиждень наше село “накрили” і те що не було зруйноване з 24, зруйнували вжент.

Від нашого дому лиш згарище лишилось. Нема нам куди вертатись, нема.

Кажу це не для того, аби мене пожаліли, ні. Тут ми вже собі дім у хороших людей практично за безцінь купили, ремонт робимо. Якщо так подумати, то гріх мені жалітись, у людей гірше, а мені є де жити, що їсти і на чому спати. Усі рідні живі і поруч, тож не жаліюсь я.

Але не про те мова. Уже пів року, як живемо ми з чоловіком біля сина і невістки. І чим довше тут живу, тим більше мені серце крається – неправильно я сина свого виховала, не правильно. Не зуміла я йому донести найосновнішого.

Невістка у мене ніби й хороша і добра і вправна. Не можу проти неї і слова кривого сказати, але надто вже вона не жаліє мого Павлика. Самі посудіть.

Ніколи я не бачила, аби прокинулась Таня раніше восьмої. “Я – сова, – каже посміхаючись, – А Павлик у нас жайворонок. Він може прокинутись раненько, а я ні!”. І якось так уже виходить, що жайворонок і свиням дає і корову видоїть і дітей до уроків збудить, а сова тим часом лиш прокинеться у душ сходить, обличчя намалює і дітям бутерброди на стіл перед отими відеоуроками поставить.

Снідають вони тим, що у холодильнику з учора є. Каша, то й каша, нема каші, то можуть на сніданок і суп і борщ їсти. Обід вони разом готують. Павлик картоплю чистить, чи там морку чи цибулю. Разом нарізають, разом і смажать. На город сапати – Таня без Павлика не піде, але от косити свиням і корові Павлик мій сам чомусь мусить. Сіно правда вони удвох і перевертали і складали, але хіба то робота?

Павлик мій і з віником по хаті бігає і з пилососом, може з дітьми уроки робити, Яні, меншій, косички заплести. Але коли приносить він з риболовлі рибу, то Таня до неї і не підійде “То чоловіча робота” – скаже закривши носа.

Уже не витримую інколи. Чоловік мене стримує і часто спиняє, якщо я щось сказати уже невістці хочу.

— Не втручайся, – каже мій Петро, – не смій. То їхня сім’я, вони он які щасливі. Мало нам доля випробувань дала, ти ще й на синову голову їх накликати хочеш.

Воно то й ніби й так. Гарно вони між собою дуже і дивляться одне на одного закохано, але ж моє серце материнське не на місці.

Невже чоловік правий? Чи все ж сказати сину, чи невістці, що так жити не можна. Не справедливо це. Не повинен чоловік бути таким. Прошу поради саме у мам синів: що маю робити? Впевнена, ви зрозумієте, чому не можу спати спокійно вже багато місяців.

Марія З.

03,10,2022

Головна картинка ілюстративна pexels.

You cannot copy content of this page