Очі сірі, величезні, погляд, наче в зляканого вовченяти, коса товщиною в руку, платтячко ситцеве, а зверху дута куртка. Такою я й запам’ятала Оленку. Дівчинкою, що ніби застигла на нашому порозі.
– Мамо, це Оленка, і я з нею одружуся, – просто сказав наш син Тарас, повернувшись із чергового відрядження, – не дивися на неї так, вона в мене найкраща.
Отак, поїхав син у відрядження на три тижні в маленьке, загублене в степах містечко, а повернувся не сам: «Прошу любити й шанувати!» У нас із чоловіком була двокімнатна квартира, син наполіг, щоб йому постелили на кухні, а Оленка розташувалася в його кімнаті.
– Де ти її таку знайшов? – питаю ввечері, зайшовши на кухню, шепочу.
Дівчата у нас у дворі були зовсім не такі: з дрібною хімією на голові, іноді волосся пофарбоване в рожевий, куртки з на закльопках, сережки в носі – весь розквіт молодіжної моди початку 90-х.
– Знайшов, – розповів син, – вона з дитбудинку. Мати нею не цікавилася, Оленка жила з бабусею, а потім опинилася в притулку. Я її в гуртожитку і знайшов, куди мене поселили.
– Оце так, оце вже вибрав! – моя сестра пила чай на кухні, Тараса з Оленкою вдома не було: пішли заяву до РАЦСу подавати. – І це для Тараса? З його дипломом? І ти мовчиш? Та ти знаєш, які вони бувають? Обкрутить його! Дивись, не прописуй у себе, народить – не виженеш! І гроші подалі заховай!
– Не мели зайвого, – «Сам», як я називала чоловіка, вийшов до нас, почувши розмову, – ну я з дитбудинку, і що? Щось у тебе взяв колись? Чи я теж обкручую всіх навколо?
– Ти – інша справа, – заторохтіла сестра, – то інші часи були. І в тебе мама була! А тут що? Та я б нізащо не дозволила своєму синові одружитися.
– І не дозволиш! – сказав мій чоловік. – У тебе ж дві доньки!
– Не смій щось казати про Оленку, – суворо попередив мене чоловік, наче я збиралася щось Тарасові заборонити. Та й як я могла? Син дорослий, самостійний, із характером.
– Після весілля з’їдемо на квартиру і будемо на свою збирати, – заявив син. А поки до розпису жили так: Оленка в кімнаті, син на кухні.
І нічого вона по господарству не вміла: ні борщ зварити, ні котлет наліпити. До пральної машини не знала, з якого боку підійти, усе норовила налити воду в тазик і прати руками. Штору взялася прасувати – спалила.
– Не смій, – тихо попереджав чоловік, коли бачив, що я готова щось сказати, – залиш дівчинку, їй лише 18. Себе згадай! Багато ти вміла? А в сім’ї жила. Я твою кашу досі згадую.
І я згадала: спалила я кашу, і не раз.
– Оленка вчитися пішла, – повідомив син, коли до їхнього розпису залишалося два тижні, – у медичне вступила.
Ну от. Значить, Оленка вчитиметься, а працювати буде тільки син? Мовчу. Як не крути, а професія їй потрібна. Після розпису молоді з’їхали на квартиру. Оленка влаштувалася санітаркою, ночами працювала. Хто пам’ятає ті роки, той знає, через що ми пройшли: крупа й усе інше – за талонами, пелюшки за картками. Дістати щось – рідкісна удача, та й грошей місяцями не платили.
– Майже нічого немає, – плакала я, коли приходила від сина, – навіщо з’їхали? Жили б із нами, легше було б.
– Та правильно, що з’їхали, – сказав чоловік, – ти часом так на неї дивилася – провалитися хотілося. Мовчала, а очима… А за що? За те, що вона – кошеня безпритульне?
Це була правда, я весь час думала, що Тарас заслуговує кращої долі. Але нічого, жили мої молоді, не сварилися. Тарас ходив щасливий, задоволений. Оленка трохи соромилася, боялася, але дім тримала в чистоті.
– Дивись, – казала сестра, – дві дістала! Одну тобі можу вділити!
У руках сестри диво небачене – сковорідка з антипригарним покриттям. Смажити можна без олії, гарна!
– Візьму своїм молодим, – кажу, – хоч і важко з грошима, а в них і поготів немає. Оленка копійки отримує, від дівчинки самі очі залишилися. Вночі працює, вдень за партою сидить. А в квартирі все блищить і сяє – Оленка синові затишок створює.
– Ага, – бурчить сестриця, – пожалій її, пожалій! Собі б сковорідку залишила!
Сковорідку я невістці таки подарувала. Пояснила, що треба перемішувати дерев’яною лопаткою, потім витирати серветкою. А за тиждень був вихідний, прийшла – Тарас у магазин відлучився, а невістка сидить на підлозі й реве:
– Я відволіклася, забула, а м’ясо пригоріло, – гикає вже від сліз, – я її металевою сіткою відчистила.
Дивлюся – до блиску відчищена сковорідка, разом із усім антипригарним покриттям. І коса товстелезна сумно вздовж спини висить, і ключиці худющі здригаються. І прикро їй, і страшно: зіпсувала свекрушин дорогий подарунок! І тут мене накрило. Сіла на підлогу разом із нею і теж реву.
– Я знайду, я куплю, – лепече Оленка.
– Донечко, – кажу, – та байдуже на ту сковорідку. Чого ж ти так побиваєшся! Та ж усі живі-здорові.
А вона щось намагається сказати, виправдовується. Так Тарас нас і застав: на підлозі, над сковорідкою, в сльозах і обійнявшись. Увійшов, побачив, хотів щось сказати, потім махнув рукою і вийшов, давши нам час.
Минуло понад 25 років. Мої молоді в своїй трикімнатній квартирі живуть. Оленка, точніше Олена Сергіївна – старша медсестра судинного центру. Двоє онуків у нас із дідом. Уже великі: онучці 21 рік, у медичному вчиться, і онуку Микиті 17 років. І Оленка – донька моя, а не невістка.
– От би моїм дівкам таку свекруху, – заздрить сестра.
А я й сама собі заздрю. Тільки дід не вгамовується: йому молоді новий смартфон подарували, то він його замучив. Так рознервувався, що тиск підскочив.
– Тату, – дзвонить Оленка, – я буду хвилин через 15, розберемося з твоїм тиском, та не переживай ти! Байдуже на той телефон, Микитка ввечері прибіжить і розбереться. А не розбереться – інший купимо. Чого ж ти так побиваєшся, та ж, усі живі-здорові. Усе буде добре.
Заспокоюється «Сам». Усе буде добре. Оленка ж сказала!
