fbpx
Історії з життя
Дивно, але я не відчувала абсолютно нічого. Ні гніву, ні образи, навіть жалю, і того не було. Все відбулось так буденно, ніби він от так ішов з родини чи не щодня, а я збирала йому речі. Коли виходив звично чмокнув у чоло, а я його так само звично перехрестила благословляючи. Знітились обоє. Він як і тисячі разів до того переступив поріг, а я усе так само махала йому із вікна

Олегу було 56 коли він зі щасливими очима і неприхованою гордістю повідомив мені, що й де з родини. Доки я акуратно складала в дорожню сумку його випрасувані сорочки, шкарпетки і численні краватки, він “витьохкував” про своє нове кохання і ледь не приспівуючи повідомив: “Я стану татом!”.

Дивно, але я не відчувала абсолютно нічого. Ні гніву, ні образи, навіть жалю, і того не було. Все відбулось так буденно, ніби він от так ішов з родини чи не щодня, а я збирала йому речі. Коли виходив звично чмокнув у чоло, а я його так само звично перехрестила благословляючи. Знітились обоє. Він як і тисячі разів до того переступив поріг, а я усе так само махала йому із вікна.

Того дня я навіть вечерю йому приготувала. Увечері прибігла донька і зі сльозами на очах намагалась мене втішати, проте вийшло навпаки – я втішала її. Вона щось говорила про те, що моя реакція не правильна і я повинна трішки поплакати, але я не хотіла.

Звісно, згодом мене “накрило”. Я дозволила собі оплакати свій шлюб. Дозволила викричати усі 25 років щастя. Найважче було усвідомити те, що він приходив додому, розмовляв зі мною, голубив, а в думках був із іншою. А чи вперше то було? Чи всі роки подружнього щастя були лиш моєю ілюзією?

Я знала, що він для неї і їхніх дітей винаймає квартиру. Ми так офіційно і не розлучились. Я не хотіла навіть думати про це, ворушити минуле, а він і не пропонував.

Відтоді минуло п’ять років. У мене з’явились подруги, хобі, свій розпорядок дня. Я змінилась, як ззовні, так і з зсередини. У мене є двоє онуків, з якими я проводжу багато часу, адже донька працює, а вони навчаються вдома.

А вчора – дзвінок у двері. Знаєте, я по тому, як дзвонили уже знала хто там. Спочатку думала не відчиняти, а потім сама здивувалась своїм думкам. Чого б це? Я у своєму домі.

Він стояв на порозі з букетом моїх улюблених ромашок. Де він їх знайшов восени, я уявлення не маю, але не це мене вразило – його погляд. Його очі були порожні.

— Я не маю до кого йти, – сказав чужим голосом, – Можеш мене вислухати?

Ситуація класична, тут і розповідати нічого. Доки мій Олег був великим начальником і їздив на Інфініті, його “кохана” його обожнювала. Коли ж розпочалось усе це і фірма чоловіка, його статки і статус розлетілись разом на друзки, вона просто пішла.

Олегу трохи за шістдесят. У нього немає роботи, проте є двійко малих дітей.

— Я розумію, що не можу про це просити, але вислухай мене. Я все усвідомив усе зрозумів. Лиш ти була мені справжньою супутницею життя, моїм щастям і Божим благословенням. Ти приймеш мене… нас?

Донька, коли почула дар мови втратила. Для неї тата не існує. Зник, того дня як переступив поріг у напрямку нового кохання.

А я? А мені не його шкода, а двох янголяток, які залишились напів-сиротами. Розумію, що часи нині не прості. Усвідомлюю, що мені уже навіть не п’ятдесят, але ж то діти.

Як правильно вчинити?

Раїса К.

05,11,2022

You cannot copy content of this page