— Іро, ти — найкраща жінка у світі, і ти маєш стільки талантів, але мені здається, що тобі варто було б навчитися готувати по-справжньому. Бо та їжа, яку ти мені пропонуєш, іноді ну, її просто неможливо споживати! Чесно кажучи, у моєї матері страви виходять набагато смачніші й, що важливіше, корисніші за твої. Сподіваюся, ти не образишся на мої слова? — запитав мене Ігор одного вечора, сидячи за нашим кухонним столом і пересуваючи виделкою залишки моєї запіканки.
Він сказав це з такою м’якою, майже поблажливою інтонацією, ніби давав мені пораду, а не висловлював образу. Він, мабуть, вважав, що я сприйму це абсолютно спокійно і просто візьму інформацію до відома. Але він помилився.
— Дивно, — відповіла я, повільно складаючи серветки. — Моїм друзям і родичам завжди дуже подобається те, що я готую. Ба більше, вони часто просять у мене рецепти. Я поняття не маю, що саме тебе не влаштовує.
— Дивно, але я ніколи не помічав, щоб хтось із твоїх знайомих так вже й вихваляв твої кулінарні здібності. Може, ти мені кажеш неправду, щоб виставити мене винним у цій ситуації? Тобі так не здається? — запитав Ігор, звівши брови.
Від його прямого звинувачення моє серце зробило неприємний кульбіт.
— Припини, Ігоре, нервувати, — я підійшла до нього. — Якщо ти не пам’ятаєш, коли ми приходили святкувати Новий рік до моїх друзів, то ти їв винятково ті закуски, які приготувала я, а до решти страв майже не торкався. Саме тому я вважаю, що готую ідеально!
— Мені довелося з’їсти все це якомога швидше, щоб ти не почула якихось небажаних коментарів щодо цих салатів! — Він випалив це з такою швидкістю, ніби довго тримав у собі. — Я не хотів бути присоромленим у той день, тому й з’їв усе сам, хоча мені вони теж не сподобалися.
Мій рот ледь помітно розкрився. Це була відверта неправда. І саме в цей момент я зрозуміла: він постійно шукає привід, щоб висловити мені своє невдоволення, навіть якщо для цього потрібно вигадувати брехню, аби лише не визнати, що я можу бути в чомусь краща за його матір.
Насправді, Ігор мене дуже любив. Ми вже кілька років були у шлюбі, і я знала, що він цінує мене. У мене справді була непогана статура та приваблива зовнішність, і багато людей навколо робили мені компліменти.
Це, звичайно, лестило моєму самолюбству. Я не соромилася того, що маю досить високу самооцінку і вважаю себе гідною жінкою. Ігор ніколи не сперечався зі мною щодо цього. Якби я йому не подобалася, він би навіть не почав зі мною стосунки.
Я завжди знала, що подобаюся чоловікам. А ось Ігор був іншим. Він був трохи сором’язливий, мав не надто примітну зовнішність, а в студентські роки мав трохи зайвої ваги і завжди поводився скромно. Для нього зізнатися мені у своїх почуттях було справжнім подвигом.
Наше знайомство відбулося в університеті. Я завжди мала велике коло спілкування, оскільки була веселою та любила виділятися з натовпу. Зі мною було цікаво спілкуватися майже всім.
А наші стосунки почали розвиватися саме тоді, коли Ігор почав просити мене допомогти йому з домашніми завданнями. Це сталося на постійній основі. Я, звісно, не відмовляла, адже любила допомагати своїм одногрупникам і таким чином підтримувала гарні стосунки з усіма.
Одного вечора, коли ми знову сиділи в гуртожитку і розбирали якесь складне завдання, Ігор, не втримавшись, розповів мені про свої почуття. Він зізнався, що я йому давно подобаюся і він хотів би зустрічатися. Я мило посміхнулася. Ігор здавався мені дуже цікавою та розумною людиною, і я не була проти піти з ним на побачення.
Наші стосунки розвивалися стрімко. За кілька місяців ми зрозуміли, що дуже підходимо один одному, і почали будувати спільні плани на майбутнє після закінчення університету. А під час однієї з наших прогулянок у парку до нас несподівано підійшла його мама, Галина Петрівна. Так ми й познайомилися.
Майбутня свекруха здалася мені дуже милою жінкою. Вона поводилася максимально чемно і час від часу робила мені компліменти щодо моєї зовнішності та розуму. Я не очікувала, що ми познайомимося саме в цей момент, а не пізніше, але була не проти дізнатися маму Ігоря ближче. Врешті-решт, ми ж планували бачитися постійно, і на весіллі також.
Згодом ми з Ігорем розписалися і зіграли скромне весілля. У жодного з нас не було значних фінансових можливостей, щоб влаштовувати пишну церемонію.
На той час у мене вже було власне житло, хоч і невелика однокімнатна квартира. Після весілля ми переїхали до мене. Ми вирішили, що немає сенсу витрачатися на оренду.
За час спільного проживання ми могли б зібрати солідну суму, щоб потім розширитися і купити хоча б двокімнатне помешкання. Ми одразу домовилися, що дітей у цій однокімнатній квартирі не заводитимемо — місця буде замало.
Але буквально через кілька тижнів спільного життя мені стало зрозуміло, що Ігор у всьому орієнтується на свою матір. Він робив більшість речей лише за її порадами, не бажаючи слухати когось іншого, навіть мене.
Якось він почав скаржитися, що нам треба зробити косметичний ремонт:
— Іро, мамі тут не подобається. Вона вважає, що твоя квартира дуже похмура і тут мало світла. Може, перефарбуємо стіни?
Я відповіла йому прямо:
— Ігоре, це моя квартира, і я сама вирішую, який тут буде ремонт. Мені тут затишно. А твоя мама тут не живе.
Ігор засмутився, але не міг сказати нічого проти, бо не хотів сваритися, хоча був зі мною незгодний. Але його докори на цьому не закінчувалися. Він майже щодня запитував:
— Чому ти не готуєш ті чи інші страви певним чином? Чому ти рідко прибираєш? Моя мама прибирає у своєму будинку щодня!
Я не збиралася підкорятися правилам моєї свекрухи. Я сама знала, як мені буде краще жити. Я була молодою, амбітною жінкою, яка будувала кар’єру, а не домогосподаркою.
Згодом ми обоє знайшли добре оплачувану роботу і почали відкладати гроші на купівлю просторішого житла. Мене це влаштовувало, але я хотіла більшого: я планувала підвищувати свою кваліфікацію, щоб у майбутньому заробляти ще значніші кошти.
Найцікавіше, що Ігоря це зовсім не хвилювало. Його більше турбувало те, як я виконую домашні справи. Він постійно висловлював свої претензії щодо приготування їжі, прання та прибирання.
Насправді мене радувало хоча б те, що всі ці слова говорив не Галина Петрівна. Вона рідко з’являлася в нас у гостях, і ми довгий час перебували у відносно добрих стосунках.
Але коли мама Ігоря все ж таки приходила до нас, чоловік поводився просто нестерпно. Він постійно вибачався перед нею.
— Мамо, вибач, тут не так чисто, як тобі хотілося б, — шепотів він їй, ніби вона могла мене почути. — І їжа, я знаю, приготована не найкращим чином.
Я завжди намагалася догодити свекрусі, готуючи щось особливе до її приходу і наводячи ідеальну чистоту. Я не розуміла, чому Ігор поводився так. У мене почали закрадатися підозри.
Мені здавалося, що чоловік і свекруха таємно мене зневажають, але бояться висловити свою думку мені в обличчя, адже я маю досить рішучий характер.
Якось ми з Галиною Петрівною сиділи на кухні, і я подала до столу свіжоприготований, ароматний український борщ. Я готувала його кілька годин, дотримуючись старовинного сімейного рецепта. Ігор зайшов і побачив це. Він одразу ж почав свій монолог.
— Мамо, не бери багато. Я не знаю, що там Іра додала. Вона не розуміє, що борщ має бути жирним, на справжній телячій кістці, а не на її вегетаріанській юшці. Я вже казав їй, що ти готуєш найкраще.
Я відчула, як моє тіло напружилося. Цей докір, висловлений на очах його матері, був для мене останнім приниженням. Усі роки мого життя з ним, моя краса, мій успіх, мої зусилля — все це було ніщо в порівнянні з його культом матері та її куховарства. Я була втомилася чути ці образи.
Я глянула на нього. Він стояв, задоволений собою, вважаючи, що виявляє синівську повагу.
— Ігоре, — тихо сказала я, але в моєму голосі вже звучала залізна нота. — Мені це набридло.
— Що набридло? Правда? — зухвало запитав він.
Я зробила різкий, несподіваний рух. Я швидко схопила ручку каструлі з борщем, яка стояла на плиті, і перевернула її вміст.
Гарячий, червоний борщ полився прямо на його голову.
Це сталося так швидко, що він навіть не встиг усвідомити, що сталося. Він стояв, з борщем, що стікав по його обличчю, з вухом, повним буряка, і з повною розгубленістю в очах.
Настала абсолютна, оглушлива тиша. Галина Петрівна сиділа за столом, тримаючи чашку чаю, і просто дивилася на нас. Вона не заволала, не схопилася.
Ігор перший порушив тишу. З його голови, як із джерела, капав гарячий червоний бульйон.
— Я мені треба у ванну, — пробурмотів він і швидко пішов, зникаючи з кухні.
Я стояла, тримаючи в руках порожню каструлю, дивлячись на червону пляму на підлозі і на обличчя свекрухи. Я очікувала осуду, справжньої бурі, яку я, здавалося, сама й спровокувала.
Галина Петрівна повільно поставила чашку на стіл. Потім вона підняла на мене очі. Вони були не злі, а дивно спокійні, навіть сповнені розуміння.
— Іро, — промовила вона, не підвищуючи голосу. — Твій борщ, до речі, завжди був дуже смачним.
Я була шокована.
— Що ви маєте на увазі?
— Я маю на увазі, — свекруха посміхнулася куточком вуст, — що мій син повинен стежити за тим, що він говорить. А особливо, коли він говорить це про жінку, яка має власну гідність. А борщ, так, борщ я навчила його їсти таким, як я його готую. Твій борщ інший. Але дуже смачний.
Вона встала, взяла серветку, витерла крихітну краплю бурякового соку зі столу і додала:
— Я гадаю, що сьогодні він нарешті зрозумів, що його слова мають наслідки. І не завжди ці наслідки м’які, як його мати.
Вона пішла з кухні, залишивши мене наодинці з цією червоною плямою на підлозі, порожньою каструлею і неймовірним відчуттям перемоги. Мій чоловік хотів принизити мене в очах матері, але отримав протилежний результат. Його мати підтримала мене.
Головна картинка ілюстративна.
