Дзвінка від колишньої свекрухи я не сподівалася, тим більше, що ми десь років десять не спілкувалися, я її й не дуже впізнала

– Олю, це Віра Василівна, мама Андрія, мені треба твоя поміч.

Хм, як цікаво… Коли я тільки починала жити з її сином, то вона казала, що незграбнішої  істоти не бачила на своєму шляху, а тут таке.

Так, ми одружилися ще студентами, я на другому курсі, а Андрій на третьому, що він, що я мали з доходу лише стипендію, тому мама його й запросила нас жити до неї. І тут почалися мої неприємності, бо замість ходити за руку з коханим, доводилося самій мити і прибирати, поки він дивився без мене серіал.

Все у мене було не те і не так, я хотіла аби Андрій вибирав мою сторону, а не матері. Не знаю, що мене більше де мотивувало: його мовчанка чи слова «Олю, треба просто перечекати, потерпи».

І отак через рік наш шлюб скінчився і я перевелася в інше місто в інший навчальний заклад. Була певна, що Андрій зрадив наше кохання і роки не могла його пробачити.

Тільки, коли нові стосунки увійшли в моє життя, у мене з’явилася дитинка, то я зрозуміла, що не все так було й однобоко, як я собі уявляла. Думаю, що ми були надто юні для серйозних стосунків, а мати Андрія його надто опікала, тому з того нічого б не вийшло.

Я знайшла в собі сміливість і привітала його з днем народження і так ми трохи почали переписуватися, наче старі друзі, хоч краще, як колись рідні люди. я знала, що Андрій лишився на кафедрі і у нього дуже молода дружина.

На цьому й припинилося наше спілкування, я наче закрила книгу того мого життя на світлій ноті і для мене тоді це було дуже важливо.

Йшли роки і ми могли хіба привітати один одного з днем народження і не більше. У мене свої клопоти – чоловік, діти, робота, дім, собака. Своє б життя втримати докупи, а тут якесь вже чуже.

І ось зателефонувала мені колишня свекруха з проханням допомогти.

– Андрій геть підупав, жінка його покинула і ще й так негарно зробила, а я його ніяк з того стану вивести не можу. Приятелів у нього нема, ти єдина, з ким він ще ділився чимось.

Ділився, то голосно сказано. Але раз там аж така ситуація, то я й приїхала. На Андрія неможливо було дивитися, схуд, заріс і махнув на себе рукою. Свекруха тихим голосом розказувала, що приїхав він з відрядження, а молода дружина з кимось.

– Я йому казала, що не варто брати таку молоду жінку, але хіба він мене слухав? Ще й дітей не могли мати. А тепер отаке. Ще з роботи його випруть і що тоді?

– Добре, тепер йдіть додому, – кажу я їй, – а я з ним поговорю.

Я впевнена, що людина доти буде вести себе так, доки у неї буде така можливість. Тому швиденько вигребла з холодильника всі продукти, а з кишень всі гроші і сказала Андрієві, що пора братися за голову, бо життя на цьому не закінчується.

– Коли я від вас йшла, то так само почувалася зрадженою. Думала, що ти мене зрадив. І якби я тоді здалася, то у мене не було б ні чоловіка, ні дітей, я б не була зараз щаслива і не витягувала б тебе з цієї трясовини. Тому за тобою борг. Бери себе в руки.

Ось на такому доброму слові я все забрала і понесла до його матері.

– Тільки не надумайте бігти туди з каструльками! Бо зробите лишень гірше, він зрозуміє, що можна вам на шию вилізти. Я у вас побуду, проконтролюю і ще пару рецептів перепишу, ви колись такі смачні котлети пекли, що всередині наче аж сік тік…

Поки я контролювала свекруху, Андрій зрозумів, що не має за що веселитися і виповз з дому до мами позичити грошей.

– О, ні, дорогенький, можемо нагодувати, але ніяких грошей. Все сам, роботу маєш.

І отак через тиждень Андрій і вийшов на роботу. Свекруха мало мене на руках не носила, але я й сама була рада тому, що все так вийшло на добре.

Жінку він таки собі потім знайшов, але вже ровесницю і з дитиною, тепер мають ще одне і всі щасливі.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page