Завжди бачила, що я для батьків – на другому місці. Але до останнього не хотіла цього визнавати, навіть знаходила для них виправдання і шукала вади в собі. Але я вже давно виросла і пора б подивитися правді в очі – у батьків тільки одна дочка – моя старша сестра.
Так повелося ще з дитинства. Батьки ніколи не приховували, що я випадково з’явилась. Але поки я була маленькою, здавалося, що все так і має бути, що це нормально. Різниця між нами з сестрою була не настільки вже й велика – три роки. Тому я традиційно доношувала за сестрою її вбрання, іграшки, шкільне приладдя.
У шостому класі я була майже на голову вище сестри, але вона була огрядніше, тому речі за нею доношувати все одно доводилося. Висіли вони на мені досить дивно. Ми вчилися в різних школах, тому ніхто не помічав контрасту. Тільки в старшій школі мені стали купувати окремий одяг і взуття.
Сестрі пророкували велике майбутнє, в неї батьки вкладалися. Відправляли в мовні табори, наймали репетиторів. Я ж проводила літо в кращому випадку у бабусі, а на всі мої запитання батьки відповідали, що я просто повинна краще вчитися і намагатися.
Боротися, шукати істину або якось відстоювати свої права мені і в голову не приходило. Мені не подобалося такий стан речей, але я не хотіла зробити щось зробити не так.
Сестра на бюджет не пройшла, занадто престижний вуз вона для себе обрала. В десяток інших пройшла б без проблем, а тут не склалося. Але батьки, звичайно, вирішили оплачувати їй навчання. Я ж пішла вчитись теж після одинадцятого, але тут навіть мови не йшло про платне навчання. Батьки відразу сказали – вступиш, молодець. Ні – йди працюй.
З дому мене ніхто не гнав, але я сама вирішила поїхати в гуртожиток. Байдужість батьків до мене і щира радість за сестру з кожним роком ставали все сильніше, хоча мало б бути навпаки. Саме в гуртожитку я познайомилася з хлопцем, за якого потім і вийшла заміж.
Сам він був не місцевий, також жив в гуртожитку, вчився на тому ж курсі, що і я, але на іншому факультеті. Стосунки тривали весь університет, на п’ятому курсі я була вже при надії і ми вирішили грати весілля.
Батьків ця новина обурила. Вони довго мене вичитували а я ж просто поділилася з ними радісною для мене новиною. Але мама з татом сказали, що нічого іншого від мене і не чекали, весілля моє це необдумане рішення, про яке я через рік пошкодую, грошей на це вони не дадуть.
– Раз ти така доросла, що сама приймаєш такі рішення, то наша допомога тобі ні до чого, – сказала мама.
Я не розраховувала, що мені прямо ось дадуть гроші на весілля, але і такого прийому теж не очікувала. Ми з чоловіком тихо розписалися, відсвяткували наше весілля в гуртожитку, а після закінчення вузу поїхали в його рідне місто.
В цей час сестра здобувала другу вищу освіту. З’явився малюк, батьки стримано мене привітали, але більше майже не цікавилися моїм життям. Ну, так, якщо я телефоную, трубку не кидають, але самі ініціативу не виявляють.
Зараз вже п’ять років нашій дитині. За цей час ми з чоловіком переїхали в свою квартиру, яку нам подарували його батьки, син ходить в дитячий садок, а я доробляю останні місяці до декрету, скоро з’явиться донечка. До батьків за цей час я не їздила ні разу, як і вони до мене.
Дзвінок мами мене дуже здивував. Зазвичай вона мені не дзвонить, максимум – повідомлення з поздоровленням. Дзвонила вона з новиною, що сестра збирається заміж. Розписувала мені нареченого, яка вона щаслива, а потім підібралася до суті питання. Вона сказала, що я повинна взяти кредит на весілля сестри. Їм з батьком ніхто не дасть кредит, тому що вони виплачують іпотеку.
Скільки новин отак одразу. Так я дізналася, що у сестри весілля, а батьки купили їй в іпотеку квартиру. Мені вони навіть пледика на ліжко не подарували, онукові пелюшки не привезли. Так вони його навіть і не бачили! Але від мене очікують, що я візьму на себе кредит заради весілля сестри. Обіцяють, що платити будуть самі, зрозуміло.
Я навіть не стала нічого пояснювати, просто сказала ні, а потім заблокувала номера батьків. Треба буде взагалі номер змінити, щоб більше не чутися з цими людьми. Моя сім’я – чоловік і мої діти, а батьків у мене немає. Своєю поведінкою вони це показували стільки часу, але дійшло до мене тільки зараз. Але краще пізно, ніж ніколи.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборогнено.
Головна картинка – pexels.