Вранці Артем, як завжди, поїхав на роботу. За звичкою поцілував дружину, сказав, що повернеться ввечері, встиг погладити кота і вийшов.
Кіт Василь ще трохи постояв біля дверей, можливо, сподівався, що господар повернеться.
– Не надійся, він прийде тільки ввечері, – сказала Олена коту, а той сумно подивився їй в очі.
– То ти, улюбленець, – жартома дорікнула вона, а може, навіть із гордістю.
Кіт дістався їй випадково, під час роздачі кошенят. Їх усіх розібрали, коли знайшли коробку на вулиці, а залишився худющий, на вигляд слабке, сіро-смугасте кошеня незрозумілої масті.
Чоловік Артем категорично не хотів брати тварину в квартиру. «Нам і так добре, – казав він. – Катя з Антоном скоро онука подарують, буде ким займатися».
Але донька Катя далеко від батьків, живе з чоловіком за тисячу кілометрів від дому… хоча справа не в тому. Олена пожаліла кошеня. Загалом, взяли.
Довго вона шукала йому кличку, перебираючи безліч відомих і невідомих імен.
– Та Василь він, так і клич Василем, – сказав Артем.
– Ну-у, Василь якось… надто просто…
– Так він і є звичайний кіт, зовсім не породистий… словом, не подобається «Василь», буде Василько.
І виріс із кошеняти поважний котяра. Коли лащиться – милий, коли злиться – справжній кіт із норовливим характером.
Олена була актрисою в театрі, і графік у неї, як казав Артем, трохи хаотичний, не як у людей. От і зараз – чоловік на роботі, а вона вдома. Зазвичай трохи пізніше йде на репетицію, а вечорами – вистави, а якщо прем’єра, то повертається ще пізніше. Але вони з Артемом якось примудрилися жити дружною сім’єю.
Накинувши легку сукню, Олена струснула злегка хвилястим волоссям, підфарбувала губи. Василь насторожився – явна прикмета: або йде, або когось чекає.
Дзвінок у двері ще більше насторожив Василя, який саме був на кухні біля своєї улюбленої миски.
– Так, Васю, сиди тут, їжі в тебе вдосталь, вода теж є, – вона зачинила двері, і Василь опинився відрізаним від зовнішнього світу.
У передпокої лунали якісь голоси, явно чужі. Кіт спробував вийти – не вийшло, але він примудрився лапою трохи прочинити двері й опинився в передпокої. А двері до великої кімнати, де кіт зазвичай любив «забіги» влаштовувати, були щільно зачинені.
– Ви, пані, взагалі хто така? – почув кіт Василь голос господині, причому обурений.
– Якщо не розчули, повторю ще раз: я — Аліна… і ми кохаємо одне одного. А ви хто? Ви ж просто чужі люди одне одному, він вас не кохає… – продовжував незнайомий жіночий голос.
– Це вигадка! Це абсолютна вигадка… ще вистачило зухвалості заявитися до нас додому… ми з чоловіком стільки років разом, а ти просто… самозванка… геть! Геть звідси!
– Ну ні, дзуськи! Я дочекаюся його! Сяду ось тут і чекатиму, і нехай він тобі в очі скаже, що не кохає тебе, і що вам пора розлучитися…
– Геть із мого дому! – повторила господиня.
Кіт Василь спочатку притис вуха, злякавшись. Він ніколи не чув, щоб господиня так обурювалася. Навіть коли він спробував котлетку, не для нього призначену, Олена так не гнівалася. Навіть коли «розмалював» кігтями кут у передпокої, вона мовчала. Ні?
Ні, ну посварилася трохи, але не так сильно, як зараз.
А потім посипався потік взаємних докорів, Василеві навіть здалося, що почалася якась метушня.
І він, переживаючи за господарську квартиру і за своє місце під сонцем у Олени та Артема, зашипів, настовбурчивши шерсть. Там, за дверима, явно щось відбувалося, але без його участі.
Відчуваючи, що треба прийти на допомогу, кіт спробував відкрити двері, але вони зовсім не піддавалися. Він почав нявкати, дряпати двері кігтями, намагаючись проникнути. Але його так і не почули.
Василь почав гасати від кухні до передпокою, переживаючи, як же допомогти господині, яку там, явно, хтось ображає.
Чужі туфлі не залишилися поза увагою. Він, хоч і дисциплінований кіт, але в такій ситуації не до церемоній… і Василь, не маючи можливості вплинути на хід подій інакше, почав рвати зубами та кігтями ці туфлі.
– Він мій! – долинав голос самозванки. – А ти йому зовсім чужа, хоч і живете під одним дахом…
Щодо даху Василь витлумачив по-своєму. Стало не по собі, що цей чужий голос може вигнати його з-під цього даху, де йому тепло, ситно і спокійно. Зі страху він зробив калюжу прямо біля порога… частково дісталося й туфлям непроханої гості.
Василь почав уже несамовито нявчати, дряпаючи двері. І тут вони притихли.
– Ти від тексту відхилилася, – почув він голос господині.
– Вибач, видно, так вжилася в роль, що все переплутала, – озвався голос незнайомки.
– Здається, наш кіт нявкає, – Олена прочинила двері, нарешті почувши заклики Василя.
Кіт, настовбурчивши шерсть, кинувся на блондинку, яку бачив уперше, і мав намір добряче “поправити” її зачіску.
– Вася, геть! Що ти робиш, геть, кажу! – лементувала господиня. А гостя, сівши на диван, підібрала ноги, і в її очах застиг справжній переляк.
Олені вдалося спіймати сердитого Василя, попередньо накинувши на нього рушник, щоб не вирвався.
Нарешті вона винесла його в іншу кімнату і зачинила двері.
– Він що… у вас від собаки?
– Ні, звичайний кіт, не знаю, чому така реакція, – Олена сама злякалася і поправляла розпатлане волосся.
Гостя, озираючись, вийшла в передпокій. – Туфлі… мої туфлі! – ледь не заплакала вона.
– Світлано… Світланочко, вибач, треба було прибрати… але ж він ніколи не чіпав взуття… вибач, не знаю, що на нього найшло…
– Мої туфлі, – плакала Світлана, – зовсім нові, мріяла їх купити… ні, це просто…
– Світлано, я відшкодую, я все відшкодую за туфлі, ну вибач… думала, зачиню його, щоб не заважав нам репетирувати, а він… ось же нестерпний кіт, якось проник…
– О-йой, та вони ще й… він що… він прямо в туфлі…
– Не може бути, ніколи такого не було, он же лоток стоїть, – вона взяла туфлі своєї колеги по театру і побачила мокрі сліди. – Ну, Васю, тримайся, та за такі витівки, – вигукнула господиня. – Світлано, залиш їх, я тобі свої нові дам.
– Олено, ти жартуєш? У мене нога на два розміри менша… та й навіщо мені твої…
Вони почали змивати й сушити взуття. Світлана, нарешті, взулася і викликала таксі.
– Я все відшкодую, клянусь, – сказала на прощання Олена.
– Та до чого тут це? Не треба було нам влаштовувати репетицію в тебе вдома…
– Але я ж не знала, як краще, вирішили ще раз «прогнати» цю сцену, тобі ж до мене ближче, ніж до театру… Хто ж знав…
Світлана поїхала. Олена пішла шукати кота, бо він забився в дальній кут і не хотів виходити. Страх, гнів господині, а потім таке миле щебетання з непроханою гостею… кіт був у розгублений.
– Ну і навіщо це? Тебе хто просив? Ти що, голодний – на чужі туфлі кинувся? – Вона довго вичитувала кота, намагалася дістати його, але він уперто сидів у своїй схованці.
Вийшов ближче до обіду з таким виглядом, ніби його образили.
– Артеме, ти знаєш, що накоїв наш кіт? – запитала вона, коли чоловік повернувся з роботи.
– Ти так кажеш, ніби він нам квартиру по цеглинці розібрав…
– Гірше!
– Що може бути гірше?
– Він… він порвав туфлі моєї колеги – Світлани Польської, коли ми репетирували, зачинившись. А потім ще й… загалом, замість лотка, сходив у її туфлі.
Артем, стомлений після роботи, так і опустився в крісло, осмислюючи почуте.
– Не зрозумів. А навіщо йому?
– Не знаю. Ми репетирували, у нас така емоційна сцена… загалом, це з нової вистави.
– І кого ти там граєш?
– Обдурену дружину. А у Світлани роль розлучниці, такої собі самозванки.
– Ну а кіт до чого?
– А кіт кинувся на Світлану, а перед цим залишив сліди своїх зубів на її туфлях… ну і наробив у туфлі.
Артем, нарешті, зрозумів, у чому річ, і розреготався. Він сміявся все голосніше, забувши про втому.
– Що смішного?
– Молодець, Василь! Відстоював нашу честь. А то прийшли тут, галасують… Василю, іди сюди! – покликав він кота. А той уже прийшов і сів поруч із господарем. Артем узяв його на коліна. – Ну що, розібрався з ними? Молодець, свою територію захищав і господиню заодно. – Артем глянув на Олену. – Невже не зрозуміла, він же тебе захищав. Та й мене теж.
– Зрозуміла. Тільки тепер треба розрахуватися зі Світланою за зіпсоване взуття.
– Ну що, так уже все безнадійно?
– Але ж взуття зіпсовано, а мені з нею і далі працювати…
– Гаразд, відшкодуємо збитки, але ти вже вибирай інше місце для репетицій, ми ж тут не одні живемо, – він погладив кота, – правда, Васю? Ходять тут, бентежать тебе, а потім вимагають розрахунку.
Василь розуміюче подивився в очі господареві й потягнувся мордочкою до нього, почав лащитися.
– Ну ось, тепер на мене нуль уваги, – зауважила Олена.
– А ти його в оману ввела, придумали тут якісь сцени… видно, так переконливо грали, що навіть кіт повірив. Тож радій, дружино, ваш перший глядач оцінив по найвищому розряду.
І він знову погладив кота. – Але більше так не роби, чуєш, Васю. А то заступатися не буду.
