fbpx
Події
Дзвоню до Лілі, питаю: Толя не дзвонив. Ні – каже Ліля. В той день стисло так у гpудях, ніби стояла колючка. Та я не зрозуміла тоді чому це. А 20 березня вона подзвонила і сказала, що дзвонив Толя і сказав, що Ярослава нема

Ярослав народився в люблячій родині Катерини та Віктора Пацюків. Ріс, вчився і допомагав по господарці, а вона в родині величенька – город, три корови, свині. З технікою Ярослав ладнав ще змалку – то розбере іграшку, то збере – так і з технікою: в 12 батько навчив їздити на тракторі, в 14 вже сам орав городи.

Чи велосипед мамі полагодити – то вже його справа, адже вмів, а далі й мотоцикл улюблений ремонтував чи трактор. Душа до цього лежала, але мама наполягла: «Сину, завжди будуть руки у мастилах, йди краще вчитись на іншу професію». І він вступив до Сосницького технікуму, де отримав професію бухгалтер. Далі пішов в Національний університет біоресурсів і природокористування, вчився заочно, отримав фах економіста, а тоді пішов працювати прикордонником. Рік провів у Грем’ячі, а звідти відправили у АТО. Тоді родина вперше втратили спокій, хоч син і беріг батьків, казав, що все добре. Після АТО вже контракт не продовжував – поїхав за кордон.

Разом з нареченою Оксаною планував заробити грошей на власне житло чи подорожувати, просто жити.

Давно знайшов кохання. Чорнотичанка Оксана ввійшла в його серце глибоко. Мріяли про спільне життя, про діток, про щасливе майбутнє. Планували разом поїхати до Чехії і заробити грошей, щоб бути повністю незалежними, подорожувати і просто жити.

24 лютого Ярослав перебував у Конотопі. Близько 5-ої години ранку мама подзвонила до сина і сказала, що десь чути вибухи. «Сину, війна».

А через пару годин Ярослав уже був у Чорнотичах. Кинув роботу, сів у своє авто і примчав, щоб негайно піти до військкомату. Мама вже пережила рік тривоги, коли син служив в АТО. Вмовляла: «Сину, не їдь». А він сказав: «Мамо, я резервіст І черги, я мушу бути там».

– Ми думали, що він хоча б одну ніч переночує вдома, зберемо сумку, а він навіть не присів і помчав до військкомату. Ми поїхали слідом, щоб провести. Все сталось надто швидко. Ярослав сів до автобуса і їх повезли до Чернігова. Якби ж я знала, що бачимо його в останнє. Два дні в Чернігові гриміли страшні бої. Думали, що найстрашніше вже позаду. В телефонні розмові син завжди казав: «Мамо, все добре». Та яке там добре. Колись після АТО він тільки один раз обмовився, що в нього два дні народження. «Я пішов у відпустку і поїхав. А мій напарник в ту ніч мав би ночувати у вагончику. Та він пішов спати у землянку, а у вагончик прилетів снаряд. Якби ми там були, то загинyли б». Траплялось, що тоді по три дні зв’язок був відсутній і не сказати, що тоді ми відчували. І тут нічого не казав. Та що ж доброго. Дали тільки автомат і більше нічого – ні бронежилета, ні каски, ні одягу (в чому з дому поїхав, в тому і воював). Тільки взуття змінив, бо старе порвалось, то волонтери привезли.

19 березня о 9-ій ранку ми поговорили, а вже о 13-ій годині він не відповів. З ним знайомий хлопець Анатолій разом воював. Дзвоню до Лілі, питаю: Толя не дзвонив. Ні – каже Ліля. В той день стисло так у гpудях, ніби стояла колючка. Та я не зрозуміла тоді чому це. А 20 березня вона подзвонила і сказала, що дзвонив Толя і сказав, що Ярослава нема. Земля попливла з-під ніг. Стали шукати. Подзвонили взводному, а той сказав, що син в госпіталі.

З’явилась надія. Ми продовжили шукати. Та через два дні знайшли його в моpзі. Хлопці сказали, що його рaнило, вони його відправили на попутній машині до лікарні, він сам йшов своїми ногами. Чому він пoмер? Чому? Він так хотів жити, мріяв. Здоров’я мав міцне, ніколи не хвоpів. Отакого сокола смеpть забрала.

Дякую місцевим волонтерам-односельчанам Миколі Михайловичу Івасенку та Сергію Борисовичу Смику, які волонтерили ще у 2014 році. Вони допомагали привезти синочка додому. З ними були ще волонтери із Сосниці, та через хвилювання я забула їхні прізвища. Дуже їм дякую, що ризикували своїм життям. Вони теж попали під обстріл. 23 березня Ярослава змогли привезти додому. А наступного дня ми його поховали.

Провести сина в останню путь прийшло багато людей. Коли його везли додому, всі люди стояли на колінах. Господи, як пережити гоpе. Щодня чекаю, що він подзвонить. Вийду на вулицю, ніби ось він має йти, або зараз в хату зайде. А тоді наче сон минає, і страшна реальність душить. Ні, він більше не прийде, не посміхнеться до мене. Ярослав був золотою дитиною. На всіх фото усміхнений. Та і в житті посмішка не сходила з його вуст. Добрий, світлий, мов сонячний промінчик, квіти любив.

Раніше, як корів пасли, то обов’язково мені букет квітів принесе. А який самостійний був, відповідальний і акуратний! Колись жив на квартирі, то господарі дивувались, що хлопець тримає все в порядку. З Оксаною Ярослав зустрічався дуже давно. Вона конвалії любила, то він їй завжди ці квіти приносив. Тепер вона їх носить йому на могилу. Не віриться, що сина нема. Батьку дуже болить і Євгену теж. Посеред двору стоїть його машина. У будинку речі, там взуття, ось його ліжко, в шафі одяг, його фото, а сина нема, як жити без нього? Через хвилювання стан погіршився. Лікувалась. На роботі, серед людей, трішки легше. Та це лише мить. Далі знову ніби прокидаєшся і розумієш, що не сон – сина нема і сльози неможливо зупинити.

Джерело: Газета “Вісті Сосниччини” від 09.06.2022, Наталія МАТВІЄНКО

Фото: gorod.cn.ua.

07/11/2022

You cannot copy content of this page