fbpx

— Е ні, синочку? Я просила тебе допомогти – у відповідь тиша! Тому і від мене допомоги не очікуйте. Збирайте речі і через місяць аби у своєму домі вас не бачила! За свої вчинки і поведінку потрібно відповідати!

— Е ні, синочку? Я просила тебе допомогти – у відповідь тиша! Тому і від мене допомоги не очікуйте. Збирайте речі і через місяць аби у своєму домі вас не бачила! За свої вчинки і поведінку потрібно відповідати!

— Попросила сина допомогти на городі, – розповідає пенсіонерка Ніна Леонідівна. – Я взагалі рідко до нього звертаюся, може, три-чотири рази за сезон. В цьому році навіть ще не чіпала його жодного разу. Намагаюся сама справлятися, знаю, що він бажанням їздити на дачу не горить. Але тут без чоловічої сили було не обійтися. І справ-то було на півтори години. І що ти думаєш? Він відмовився!

– Не захотів їхати?

– Ага … Ми, каже, мама, з Ірою вирішили, що дача – це тільки твоя справа! Хочеш нею займатися – займайся сама. Нам вона не потрібна, тому нас більше не чіпай, їздити ми туди не будемо, і допомагати тобі на дачі ми не зобов’язані. Я розлютилася, кажу, ах, так? Не будете допомагати? Тоді я теж вам не зобов’язана! Збирайте свої речі і з’їжджайте з моєї квартири! Куди хочете! Місяць вам знайти житло. Щоб до першого числа вас в квартирі не було!

Синові Ніни Леонідівни взимку виповнилося тридцять п’ять. У нього дружина і дочка, що перейшла в другий клас. Восени повинен з’явитись ще один онук.

Живуть «діти» з самого початку в квартирі, яка дісталася Ніні Леонідівні у спадок, і, мабуть, щиро вважають її своєю.

Дружина сина, Ірина, з появи дочки практично не працює – вже вісім років. Намагалася кудись влаштуватися за рік до школи дитини, пропрацювала сім або вісім місяців, і перед першим класом звільнилася знову. Сидить удома, забирає доньку зі школи, робить уроки і вироби, пече пиріжки.

Працює в їхній родині один син. Він далеко не олігарх, але завдяки тому, що за знімання квартири «діти» не платять, грошей їм впритул, але вистачає. Живуть без надмірностей, поїздок і особливих розваг, але все-таки зводять кінці.

А недавно Ніна Леонідівна зауважила – Іра начебто в положенні, чи що? Обережно поцікавилася у сина – і отримала підтвердження своєї здогадки.

– Мене навіть до відома не поставили, от як. Хоча, звичайно – хто я така? Розмовляти ще зі мною, планами ділитися! Іра вічно з задертим носом ходить, відповідає через губу. То не спитай, це не скажи, не думай нічого порадити.

Ніна Леонідівна важко зітхає.

–  І щось так прикро стало, ще й з дачею цією. Так, мені важко вже одній все обробляти, в шістдесят п’ять років! Не зобов’язані вони, бач! Я допомагаю їм завжди, чим можу. Квартиру свою віддала, з дитиною сиджу, коли треба. З дачі їм все тягну. Ніколи з порожніми руками не приходжу! З пенсії обов’язково внучці гостинчик купую, подарунки на всі свята намагаюся дарувати хороші, дорогі, потрібні.

– Але вони ж і не просять всього цього? Продуктів з дачі, подарунків, гостинців з пенсії?

– Але ж і не відмовляються! Беруть все, що приношу, і кажуть «спасибі»! Особливо квартира добре зайшла. Хоча і кабачки з дачі приймають, особливо коли я сама, на електричці, притягну їх їм на поріг. І все все життя ось так, в одні ворота. Зобов’язана тільки я, а не вони. Якщо допомога потрібна мені – її не допросишся. Хоч ляж!

– Слухай, ну а про квартиру – це ж ти не серйозно, а? Просто так сказала? Йти то їм нікуди особливо зараз. Один син, і стільки ротів. Та ще й невістка при надії. Їй зараз влаштуватися кудись взагалі нереально.

– Знаєш, спочатку я зопалу ляпнула, звичайно. Ніхто і не сприйняв серйозно. Але потім дзвоню синові через пару днів, інакше вже питання – а він зі мною розмовляє так сухо, як з дитиною, яка шкоду зробила! Треба ж, мати посміла не тільки допомоги попросити, але ще і дорікнути квартирою.

– Ображається!

– Ага! Ображається! Хоча це я ображатися повинна. От тут зрозуміла я, що треба, мабуть, думати про себе самій. Здавати квартиру і наймати людей, наприклад. Знаєш, якби він нормально розмовляв по телефону хоча б, може, я теж не стала б усього цього робити, спустила б все на гальмах. Але ця розмова крізь зуби – мало не «чого дзвониш?»! Не запитав, як я взагалі, чи вирішила  проблему свою на городі. Ну скільки можна? Кажу йому – так, Єгор, ви речі там збираєте? Він, такий – які, мовляв, ще речі? Я йому кажу – а ти що, не зрозумів, що я сказала про квартиру? Повторити? Я що, жарти жартувати з вами буду? Шукайте житло і вимітайтесь!

– А він що?

– Через півгодини передзвонює – обговорили, мабуть, з Ірою перспективи. Зовсім іншим тоном вже розмовляє, хвостом мете. Давай ми тобі, каже, грошей дамо, наймеш там, на дачі, когось, зроблять тобі все, що потрібно! Ти ж розумієш, що я шість днів в тиждень працюю, сім’ю утримую, підробітки хапаю і їздити на дачу просто фізично не можу. А я йому кажу – Єгор, а справа вже не в дачі навіть. Просто цей випадок наочно показав, що я зі своїми проблемами нікому не потрібна. Сьогодні ви на дачу приїхати відмовилися, завтра точно так якщо я зляжу врапт, з’явитися не захочете, бо не зобов’язані.

– Ого? Дача – це все-таки більше хобі, а “зляжу” – це інше зовсім.

– Нічого не інше! Я і синові так сказала. Кажу, ось скільки разів за останні кілька років ти мені САМ хоча б по телефону подзвонив, а? Виключаючи ось цю розмову? Мовчить! Тому що жодного разу! Весь час я дзвоню, цікавлюся, питаю. Буду з цим ділом припиняти, мабуть. У сусідки дочка ріелтор, каже, та квартира за гарні гроші піде.

– А син з родиною куди?

– А це не моя справа. Хай он до Іриної мамі їдуть. Буде їздити на роботу на електричці, на годину раніше вставати. Не кінець життя! Квартира там невелика, звичайно, двушка, а їх без п’яти хвилин четверо. Ну це нічого. Зате будуть мені нічим не зобов’язані тоді вже дійсно!

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news. – заборонено.

You cannot copy content of this page