Я стояла перед незнайомцем, який щойно заявив, що моя квартира, мій єдиний дім, тепер належить йому. Його слова наче грім серед ясного неба. Антон, син Івана, з яким моя мама провела останні роки життя, стояв у дверях, тримаючи в руках якісь папери, і впевнено дивився мені в очі.
Я намагалася осмислити, як так сталося, що все, заради чого мама так важко працювала, може от-от вислизнути з моїх рук.
Мене звати Варвара, але всі називають мене Варя. Я народилася в маленькому містечку, де всі один одного знали, а життя текло розмірено, наче річка влітку.
Моя мама, Катерина, була людиною, яка завжди ставила мене на перше місце. Вона народила мене для себе, як вона часто казала, і я була її єдиною радістю.
Але з часом я почала помічати, що між нами зростає прірва. Я росла, а вона, здається, залишалася в іншому світі — світі, де економія була важливішою за все, а мрії про щось більше здавалися розкішшю.
Мама завжди була ощадливою. Вона вимикала світло, щойно я виходила з кімнати, готувала їжу на старій сковорідці, яка вже ледь трималася, і навіть воду для прання носила з кухні у кастулі, щоб не витрачати електику на підігрів у пральній машині.
Я пам’ятаю, як одного разу, коли мені було десь п’ятнадцять, я запросила подруг додому. Вони сиділи на дивані, сміялися, а я помітила, як мама тягне ту кляту каструлю з гарячою водою до ванної. Мої щоки палали від сорому.
— Варя, що це твоя мама робить? — шепнула мені подруга Оля, придушуючи сміх.
— Та вона економить, — пробурмотіла я, відводячи погляд. — Не звертай уваги.
— Економить? Та вона виглядає, наче з минулого століття! — хихикнула Оля, і я відчула, як у мені закипає образа. Не на маму, а на ситуацію. Я хотіла бути як усі, мати модний одяг, ходити в кафе, а не ховатися від косих поглядів подруг.
Мама ж, здається, цього не помічала. Їй було байдуже, що її одяг був старий і вицвілий. Вона завжди казала:
— Варя, головне, щоб ти виглядала гарно. А мені вже нічого не треба.
Її зарплата була мізерною — пенсія плюс підробіток у місцевому магазині, де вона продавала продукти. Вона економила на всьому перешивала одяг одягала мене виключно у секонді. Речі і там брала найдешевші.
Одного дня в магазин, де працювала мама, зайшов чоловік. Я не бачила його, але мама розповідала про нього з якоюсь незвичною теплотою. Його звали Іван, і він приїхав із іншого міста, щоб відвідати друга, який потрапив до лікарні.
Мама казала, що він виглядав таким сумним, що їй захотілося його підбадьорити. Вона заговорила до нього, пожартувала, і він усміхнувся. Так почалося їхнє знайомство.
— Варя, він такий щирий, — сказала вона мені ввечері, коли повернулася з роботи. — Розповів, що його друг хворий, і лікарі кажуть, що шансів мало. Бідолаха, йому треба було з кимось поговорити.
— Мам, ти ж не психолог, — знизала я плечима. — Чого ти з ним возишся?
— А що поганого, якщо я можу хоч трохи допомогти людині? — відповіла вона тихо, але в її очах я побачила щось нове. Наче вона дозволила собі відчути себе потрібною не лише мені.
Через кілька днів Іван запросив маму на прогулянку. Я пам’ятаю, як вона нервувала перед тим, як іти в парк. Вона дістала свою найкращу сукню — ту, що купила ще до мого народження, — і довго крутилася перед дзеркалом.
— Варя, як я виглядаю? Не смішно? — запитала вона, поправляючи комірець.
— Та нормально, мам, — буркнула я, хоча в душі подумала, що вона виглядає старомодно. Але я не сказала цього вголос. Не хотіла її засмучувати.
Їхні зустрічі стали регулярними. Іван виявився людиною з почуттям гумору, любив розповідати історії про своє життя, про подорожі, про те, як колись мріяв стати музикантом, але життя склалося інакше.
Мама розквітала поруч із ним. Я бачила, як вона почала усміхатися частіше, як у її очах з’явився блиск, якого я не пам’ятала з дитинства.
Одного вечора, коли я повернулася додому, мама сиділа за столом із чашкою чаю і дивилася кудись у порожнечу.
— Варя, Іван запропонував мені переїхати до нього, — сказала вона раптово.
Я застигла на місці.
— Куди? В інше місто? — перепитала я, не вірячи своїм вухам.
— Так. У нього там дім, він живе сам. Каже, що хоче, щоб ми були разом.
— Мам, тобі ж за шістдесят! Навіщо тобі це? — вирвалося в мене. Я не хотіла бути грубою, але думка про те, що вона залишить мене, здавалася абсурдною.
— А що, я вже не маю права на щастя? — тихо відповіла вона. — Мені шістдесят два, а йому шістдесят чотири. Ми не діти, Варя, але ми ще живі. І я хочу спробувати.
Я не знала, що сказати. У голові крутилися думки про те, що я залишуся сама, що квартира буде моєю, що я нарешті зможу жити так, як хочу. Але водночас я відчувала провину за те, що думаю лише про себе.
— А як же я? — запитала я, намагаючись приховати роздратування.
— Ти вже доросла, Варя. Тобі двадцять п’ять. У тебе своє життя, — відповіла мама, і в її голосі не було докору, лише спокійна впевненість.
Того вечора я влаштувала вечірку. Запросила друзів, увімкнула музику на повну гучність, і квартира наповнилася сміхом, розмовами. Мама зайшла, коли вечірка була в розпалі.
Вона подивилася на мене, на моїх друзів, які готували щось на кухні, і, не сказавши ні слова, вийшла. Я знала, що вона пішла гуляти, щоб не заважати. А я відчула полегшення.
Через кілька тижнів мама зібрала речі й поїхала до Івана. Я залишилася в квартирі одна. І, якщо чесно, я була щаслива. Я уявляла, як тепер влаштую своє життя, як запрошуватиму кого захочу, як нарешті хтось зверне на мене увагу, адже в мене тепер була власна квартира. Я мріяла про те, як вийду заміж, як усе в моєму житті налагодиться.
Минуло два роки. Я чула від мами нечасто — вона телефонувала раз на місяць, розповідала, як їй добре з Іваном, як вони гуляють у парку, як він навчив її готувати його улюблений борщ.
Я слухала, кивала, але в глибині душі мені було байдуже. Я була занурена у своє життя — вечірки, нові знайомства, плани про ремонт у квартирі. Я навіть почала зустрічатися з хлопцем на ім’я Олег, який здавався ідеальним кандидатом на роль майбутнього чоловіка.
Але одного дня все змінилося. Мені зателефонували з стаціонару і повідомили, що мами більше немає. Я не могла повірити. Я не поїхала на похорон — дорога була дорогою, а я якраз планувала ремонт у квартирі.
Олег сказав, що мені треба думати про майбутнє, і я погодилася. Зоештою, краще, аби мама мені в голові залишалась такою, як була колись. Бачити її іншою я не хотіла.
Через кілька місяців після маминої втрати до мене прийшов Антон. Він постукав у двері, і я, не підозрюючи нічого, відчинила. Він був високим, з темним волоссям і серйозним поглядом.
— Ви Варвара Петрненко? — запитав він.
— Так, — відповіла я, посміхаючись. — Чим можу допомогти?
— Краще я зайду, — сказав він і, не чекаючи запрошення, ступив у квартиру.
Він представився Антоном, сином Івана. Я слухала, як він розповідає, що Іван і мама офіційно одружилися перед тим, як її не стало. Що Іван після маминої втрати занедужав і його не стало також. І що квартира, у якій я живу, тепер належить йому.
— Як це? — вирвалося в мене. — Це ж мамина квартира!
— Ваша мама заповіла все Івану, — пояснив Антон, показуючи документи. — А він, у свою чергу, залишив усе мені. Це заповіт.
Я відчула, як земля йде з-під ніг. Я була впевнена, що квартира моя. Я ж її дочка! Як мама могла так вчинити? Антон продовжував:
— Мій батько ніколи не платив мені аліменти. Він написав заповіт на мене, щоб компенсувати це. Квартира тепер моя.
Я дивилася на нього, намагаючись знайти слова. У голові крутилися думки про те, як я раділа, коли мама поїхала, як я мріяла про своє життя. І ось тепер я можу втратити все.
— А як же я? — тихо запитала я. — Це мій дім.
— Сестричко, — усміхнувся Антон, і в його голосі почулася іронія, — Що буде з тобою мені зовсім не цікаво, так що збирай речі.
Олег мене залишив майже одразу. Антон дав два тижні на те, аби я зібрала свої речі. Схоже на те, що мама таки склала заповіт на того свого Івана і я таки залишусь без квартири.
Ніяк не можу зрозуміти, ну як мама так могла вчинити зі мною. Хто їй той Іван, а хто я – рідна донька? Як можна так вчинити із єдиною дитиною?
Головна картинка ілюстративна.
