Галасу на все село. Навколо Людмилиного подвір’я натовп народу, де і взялось скільки люду у напівпорожньому селі? Виконавча служба вже й сама не рада, що приїхала. Кілька машин із синьо-червоними мигалками намагаються заспокоїти і пояснити тим, хто зібрався всю законність їхніх дій, але даремно. Односельці горою стоять і не хочуть впускати навіть на подвір’я тих, хто приїхав робити свою роботу.
А посеред отого розбурханого океану у старесенькій хатинці тулились до бабусі наляканами горобчиками двоє її онуків-сиріточок. Сама Людмила ще в чорній хустині, душа оплакує доню, яка два місяці тому у засвіти пішла, а тут таке?
А головне: зятю ці діти й не потрібні. Він напевне лиш у паперах і прочитав, як їх звати, та й то навряд сам покаже кому з хлопчаків, яке належить. А сваха? Її Людмила геть не розуміла. Нащо ставати на бік сина, навіщо підтримувати його абсурдну ідею?
Людмила сама своїх донечок ростила. Чоловік пішов у засвіти, коли малим ледь по року виповнилось. Двійнятка вони у неї, але різні настільки, наскільки це узагалі можливо у цьому світі. Олена – світла відкрита світу оптимістка. Вона щиро вірила у дива і до останку у доброту і чесність людей. Оля ж навпаки – замкнута і прагматична. Кожне слово у неї виважене і сказане не просто так. Заслужити її довіру було не просто, але з тими, кому довіряла, щира і щедра.
Оленка з дитинства допомагала усьому живому. Скільки тих котенят та цуценят через її руки пройшло і не перерахувати. У них і досі живе ворон, якого та з пташеняти вигодувала. А їжа?. Людмила одного разу помітила, що у них надто швидко продукти закінчуються. виявилось, Оля підгодовувала дітей у одній неблагополучній родині, яка жила у їхньому селі. Сама не поснідає, а маленьку каструльку маминого супу і трохи хліба туди несе:
— А, як, мамо? Хіба я спатиму спокійно знаючи що вони лиш снідали і все за цілий день.
Напевне тому вона так щиро і полюбила ото свого Дмитра. Він був найпершим шибайголовою на увесь район. А Оленка на всі мамині вмовляння каже, як зачарована, що він хороший. Що все що він робить, то витівки великої дитини, яку ніхто не розуміє і не шкодує. а вона, Оленка, любитиме і розумітиме. а дітки у них з’являться, так Дмитро узагалі заспокоїться. Почувши про дітей Людмила аж завила. Але що могла вдіяти? Проплакала все весілля і лиш молилась.
Оля сестру теж відмовляла від такого заміжжя. Аргументувала, переконувала, навіть голос підвищила, та Олена не слухала нікого. До неї дійшло все що чула десь через пів року заміжжя. Коли боса на шостому місяці поночі прибігла до материного дому.
Відтоді Дмитро їхній родині спокою і не давав. Шукав зустрічей з Оленою, але не з двійнятками своїми. Міг увімкнути голосно музику в авто і сидіти у ньому під вікнами Людмилиного дому до самого ранку. Або надзвонювати на телефони усієї родини. Просто так, бо йому сумно.
Розлучились вони, та Дмитро Оленку не хотів забувати. От так шість років і прожили. Діти його не цікавили і спільне проживання з Оленкою теж, адже вже мав іншу, яка чекала його вдома. Сам напевне не міг сказати, чому не дає спокою, але був поруч завжди не давав спочити.
Можливо саме тому, а може доля така, але одного ранку готуючи сніданок, Оленка відчула себе зле і прилягла на диванчик. Більше не встала. Добре що Людмила вдома була, а то що б малі самі робили і уявити лячно.
Уже наступного дня зять заявив, що хоче забрати дітей. Нова дружина його була категорично проти, як і Людмила. Нащо ж ті діти йому? Він ними ніколи не цікавився, навіть аліменти не платив. Кого з них і як звати не знав. Сам віється світами роботи постійної немає. Ну куди йому довіряти двох сиріточок?
Але ніякі доводи і ніде не допомогли. Суд став на бік татка і виконавча служба попри опір ледь не усього села, діток таки передала їхньому батьку.
Минуло шість років. Сьогодні Людмила знову їде до своїх онуків. Сваха вже й сама не рада, що так гаряче підтримувала сина тоді. Колись у щирій розмові з Людмилою зізналась: не про дітей тоді вона думала. Чомусь порахувала, що отримуватимуть вони непогані гроші від держави на дітей. А ще, мала надію, що відповідальність за двох синів змінить і заспокоїть Дмитра. Та той лиш привіз малих матері і вже за місяці і не телефонував. Грошей, які отримувала бабуся на дітей лиш на їжу і вистачало. Вона ж не думала що підіймати двох хлопчаків аж так непросто. Отак і жили всі в трьох на її пенсію.
Людмила ж щовихідних приїздить з повними торбами продуктів. Оплачує гуртки і додаткові заняття. Сваха кілька разів натякала на те, аби та забрала дітей до себе. Людмила б і рада, та хлопці плавці. Показують непогані результати і ходять у спеціалізовану школу. Уже виграли кілька змагань. Тренер пророкує їм гарне майбутнє в спорті. З Людмилиного села сюди до райцентру не наїздишся. А залишати дітей без такої перспективи? Хіба вона має право?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
