fbpx
Історії з життя
Галина ледве йшла, хоч їй лише трішки за п’ятдесят, але провина не давала йти швидко, давила до землі і кожен крок треба було віддихувати

З пагорба відкривався вид на цвинтар: сотні мерехтливих вогників світилися в присмерку, сотні спогадів линули до рідної людини і передавали їй молитви та прохання про добру згадку у Бога душі покійного.

Галина ледве йшла, хоч їй лише трішки за п’ятдесят, але провина не давала йти швидко, давила до землі і кожен крок треба було віддихувати.

Маму поховали без неї, вона не встигла приїхати. Господи, скільки разів вона не встигла. Ще встигнеться, на наступний рік, от лише ще трохи до пенсії, а там…

«Мамочко, пробачте мені, що я до вас не приїхала», – плакала вона в телефонну слухавку, але мама вже не чула.

Її мама була мов зі сталі – сталеве здоров’я, сталева воля і такий самий характер. Якихось ніжностей до доньки не мала, але працювала мов віл аби звести хату і у її доньки було придане, своя хата.

– Дівчина з хатою, то вже перша на село, – повчала її, коли Галя вередувала, що досить пектися на сонці, а їй би на озеро піти…

Робота і робота, у свята матір мучилася, бо надто їх багато, але за поранням господарки, вона й не знала, що таке справді свято – день, коли мружишся на сонечку, коли спиш досхочу, коли вилежуєшся перед телевізором…

Мати вважала це все дурницями:

– Тільки очі перед тим телевізором псуєш, а роботу хто буде робити.

Тому й вона була така, яка казали «драпата», бо треба було роботу переробити, а потім відпочивати. Але «потім» ніколи не наступало.

Галя поїхала в Італію і працювала для того аби в її доньки була власна квартира:

– Доню, дівчина з квартирою може обирати собі хлопця, а не кидатися на першого-ліпшого, як от я…

Спочатку вона не приїжджала, бо працювала без документів. Була там кілька років, тому матері тільки декілька слів казала по телефону на якісь свята і все. Була впевнена, що мати пишається нею.

Але з кожним своїм приїздом зміни в матері вражали – вона різко старіла та дитиніла. Коли вона була востаннє в Україні кілька років тому, то мати говорила їй:

– Як вже їдеш? Ти лиш приїхала? Ти мене саму лишаєш? Ні поговорили, ні набулися.

– Ой, мамо, та про що вже будемо говорити? Вже все переговорили. Настя буде до вас приїжджати двічі в місяць. Та й йдіть кудись до своїх дівчат на пльотки.

А мати не вміла на «пльотки», не вміла сидіти без діла і нудилася, що мусить когось просити зробити ту роботу, яку колись заввиграшки робила сама. Від того й висловлювала їй своє «фе».

До свого сорому, останні роки вона мала матір за тягар. Адже їй лишалося всього два роки аби мати європейську пенсію!

– Мамо, ви не розумієте? Лише два роки і я буду мати не ваші нещасні дві тисячі, а сорок тисяч в місяць. От тоді й буду коло вас сидіти. Ви, що не розумієте?

– Розумію, розумію…

Розум все розумів. Але серце так тужило і не вміло ні на що відволіктися.

Коли кілька тижнів тому сусідка подзвонила їй, що мати дуже підупала, то це викликало лише роздратування. Дзвонила дочці аби приглянула за старенькою:

– Настя, відвези бабусю в лікарню, хай їй там підлікують. Мені ще пів року лишилося. Ви там всі маленькі і без мене ніяк?

Мати в лікарні ще гірше затужила за домом і гасла просто на очах. Вона кожного дня телефонувала, як там справи, але її ніхто не втішив приємними звістками:

– Їдьте додому, може ще застанете її живою, – казали лікарі.

Вона не могла, просто не могла, адже пенсія…

А тепер все кинула і приїхала, але вже надто пізно – нема надії на жодне слово і прощення.

«Pаба Марія прощається з усіма рідними та близькими. Прощається і просить прощення в тих, кому завинила і прощає тим, хто завинив їй»…

– Мамо, простіть мені, – полум’я свічки то згасало, то розгоралося, висвічуючи Галинині сльози в пітьмі.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page