З пагорба відкривався вид на цвинтар: сотні мерехтливих вогників світилися в присмерку, сотні спогадів линули до рідної людини і передавали їй молитви та прохання про добру згадку у Бога душі покійного.
Галина ледве йшла, хоч їй лише трішки за п’ятдесят, але провина не давала йти швидко, давила до землі і кожен крок треба було віддихувати.
Маму поховали без неї, вона не встигла приїхати. Господи, скільки разів вона не встигла. Ще встигнеться, на наступний рік, от лише ще трохи до пенсії, а там…
«Мамочко, пробачте мені, що я до вас не приїхала», – плакала вона в телефонну слухавку, але мама вже не чула.
Її мама була мов зі сталі – сталеве здоров’я, сталева воля і такий самий характер. Якихось ніжностей до доньки не мала, але працювала мов віл аби звести хату і у її доньки було придане, своя хата.
– Дівчина з хатою, то вже перша на село, – повчала її, коли Галя вередувала, що досить пектися на сонці, а їй би на озеро піти…
Робота і робота, у свята матір мучилася, бо надто їх багато, але за поранням господарки, вона й не знала, що таке справді свято – день, коли мружишся на сонечку, коли спиш досхочу, коли вилежуєшся перед телевізором…
Мати вважала це все дурницями:
– Тільки очі перед тим телевізором псуєш, а роботу хто буде робити.
Тому й вона була така, яка казали «драпата», бо треба було роботу переробити, а потім відпочивати. Але «потім» ніколи не наступало.
Галя поїхала в Італію і працювала для того аби в її доньки була власна квартира:
– Доню, дівчина з квартирою може обирати собі хлопця, а не кидатися на першого-ліпшого, як от я…
Спочатку вона не приїжджала, бо працювала без документів. Була там кілька років, тому матері тільки декілька слів казала по телефону на якісь свята і все. Була впевнена, що мати пишається нею.
Але з кожним своїм приїздом зміни в матері вражали – вона різко старіла та дитиніла. Коли вона була востаннє в Україні кілька років тому, то мати говорила їй:
– Як вже їдеш? Ти лиш приїхала? Ти мене саму лишаєш? Ні поговорили, ні набулися.
– Ой, мамо, та про що вже будемо говорити? Вже все переговорили. Настя буде до вас приїжджати двічі в місяць. Та й йдіть кудись до своїх дівчат на пльотки.
А мати не вміла на «пльотки», не вміла сидіти без діла і нудилася, що мусить когось просити зробити ту роботу, яку колись заввиграшки робила сама. Від того й висловлювала їй своє «фе».
До свого сорому, останні роки вона мала матір за тягар. Адже їй лишалося всього два роки аби мати європейську пенсію!
– Мамо, ви не розумієте? Лише два роки і я буду мати не ваші нещасні дві тисячі, а сорок тисяч в місяць. От тоді й буду коло вас сидіти. Ви, що не розумієте?
– Розумію, розумію…
Розум все розумів. Але серце так тужило і не вміло ні на що відволіктися.
Коли кілька тижнів тому сусідка подзвонила їй, що мати дуже підупала, то це викликало лише роздратування. Дзвонила дочці аби приглянула за старенькою:
– Настя, відвези бабусю в лікарню, хай їй там підлікують. Мені ще пів року лишилося. Ви там всі маленькі і без мене ніяк?
Мати в лікарні ще гірше затужила за домом і гасла просто на очах. Вона кожного дня телефонувала, як там справи, але її ніхто не втішив приємними звістками:
– Їдьте додому, може ще застанете її живою, – казали лікарі.
Вона не могла, просто не могла, адже пенсія…
А тепер все кинула і приїхала, але вже надто пізно – нема надії на жодне слово і прощення.
«Pаба Марія прощається з усіма рідними та близькими. Прощається і просить прощення в тих, кому завинила і прощає тим, хто завинив їй»…
– Мамо, простіть мені, – полум’я свічки то згасало, то розгоралося, висвічуючи Галинині сльози в пітьмі.
Фото Ярослава Романюка.