fbpx

Галина усе продумала до деталей. Крім кави, на стіл поставила пляшку, одягла модне плаття. Була гарна, модна, привітна. Підливала Миколі, заспокоювала, мовляв, ось-ось підійде Тамара. Врешті зізналася, що насправді вона і не запрошувала подружку. Тому що давно мріяла сама побути ось так, наодинці з ним. Невже він не бачить, як вона кохає його?

– Мамо, дивись, – Настуся смикнула Галину за руку, і в тієї все захололо в середині: перед нею стояла дівчинка – копія її доньки. Хіба трохи молодша. Але таке ж біляве волоссячко, голубі очі. І навіть родимка на лівій щоці.

– Хто це? – нетерпляче шарпала Настуся Галину. – Моя сестричка?

– Придумаєш таке. Ходімо, – Галина смикнула доньку за руку. Але Настуся вперто розглядала схожу на неї дівчинку.

За матеріалами – Наш день.

– Куди ж ти так спішиш, Галино? Нехай діти познайомляться. Мою доньку звати Надійка. А твою?

Тамара, давня подруга Галини. Це ж треба було приїхати за сотні кілометрів, щоб тут, на морі, зустрітися з нею, а точніше – зі своїм минулим. З тим, що Галина так довго намагалася забути.

Утім, діватися було нікуди.

– А це – твоя донька, Тамаро? – запитала, аби підтримати розмову.

– Моя і Миколи, Галино. А це твоя і…

– Ти ж знаєш, мого чоловіка звати Сергієм.

Тамара засміялася. А потім мовчала, перебираючи у руках кінчик прозорого шалика. Дівчатка тим часом щось жваво обговорювали: діти спільну мову знаходять швидко.

Єство Галини заполонила млосно-тягуча тривога. Довга мовчанка виглядала вже неправильною.

– Ти, як бачу, щаслива, Тамаро? – запитала вдавано байдуже.

– Справді, наперекір тобі. Тому, що ти колись наробила, подружко.

Галина поморщилася. Що, власне, такого вона зробила? Чи вона винна, що, як і Тамара, була закохана у Миколу.

– Не обманюй хоч тепер, Галино, нікого і, насамперед, саму себе. Ти ніколи не любила Миколу. А привернула його до себе на зло мені.

Галина вдавано зітхнула. Це – правда. Але ж не могла вона дозволити, щоб Микола, найсимпатичніший хлопець на їхньому факультеті, любив Тамару – нічим не примітну, таку собі сіру мишку. Вона, Галина – інша річ. Красуня, відмінниця, донька багатих батьків. Хто тільки не прагнув уваги Галини. А Микола любив Тамару. Подружка аж світилася щастям.

Тихий черв’як заздрості точив Галину: чому Тамара, а не вона? І котрогось дня запросила Миколу додому на каву.

– Приходь, Тамара також буде. Разом практичні підготуємо.

Вона усе продумала до деталей. Крім кави, на стіл поставила пляшку, одягла модне плаття. Була гарна, модна, привітна. Підливала Миколі, заспокоювала, мовляв, ось-ось підійде Тамара. Врешті зізналася, що насправді вона і не запрошувала подружку. Тому що давно мріяла сама побути ось так, наодинці з ним. Невже він не бачить, як Галина кохає його?

Тонкі дівочі руки обвили шию Миколи. Він щось пояснював у відповідь, мовляв, і не мріяв про таку дівчину, як Галина.

– То помрій. Тим паче, що батьки поїхали на дачу, сьогодні не повернуться, – Галина ще завзятіше заговорювала до Миколи.

Наступного дня перемож­но-радісно дивилася на Тамару. Вибрала мить і, ніби між іншим, шепнула подружці:

– А знаєш, він справді класний. Такий… – потягнулася солодко.

– Хто? – не зрозуміла Тамара.

– Микола. Ми провели гарний вечір. Домовилися зустрітися знову.

Помітила, як змінилася Тамара.

– Я не вірю…

– А ти запитай у нього. У Миколи. Про каву і до кави, і про спальню у моїй квартирі. Утім, чого ти так хвилюєшся? Можеш забирати його собі назад. Не дуже він мені й потрібен.

Після цього вони розійшлися з Тамарою. А незадовго Галина відчула, що стане матір’ю. Батьки постаралися усе зам’яти: не такого зятя чекали. Галину перевели на навчання у столичний вуз, і чоловіка підшукали. Ним став перспективний аспірант з батькової кафедри. Молодятам у Києві придбали і житло.

Галина подарувалайому доньку. До неймовірності схожу на Миколу. А ще через деякий час її чоловік, не без допомоги тестя, захистив дисертацію і розлучився з Галиною. Куплене щастя виявилося дуже коротким. Утім, Галина не нарікає. У неї чудова донька, гарна робота, квартира у Києві. Залицяльників теж вистачає. А про решту Тамарі не обов’язково знати. Ліпше нехай розкаже про себе, а не дивиться на неї ось такими насмішкуватими очима.

– Нема що й особливо розказувати, Галино. Ти поїхала до Києва. А я? Я простила Миколі. Бо любила. Одружилися майже одразу після твого від’їзду. З’явилася донечка. Виявляється, і в тебе теж. Тільки про це ми не знали. Скільки твоїй Настусі? Дев’ять? А Надійці вісім. Живемо у моїх батьків. З ким приїхала відпочивати? Тільки з Надійкою, вона нездужає часто. Нам порадили море. А взагалі, нам пора. Бувай щаслива, Галино.

– Зачекай. Хочу запитати тебе, Тамаро. Скажеш Миколі, що бачила мене? І Настю, його доньку?

Тамарина відповідь зависла у повітрі. А поруч, на піску, гралися дві дівчинки, дві сестрички. Схожі одна на одну, мов краплі води, що долітали з моря.

Автор – Зіна Кушнірук.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.

You cannot copy content of this page