У нашому, без сумніву, побожному сімействі листопад щороку перетворюється на справжній театр. Тридцять днів і ночей ми ведемо епічну битву за квашену капусту.
— Галино! Цього року будемо квасити?!! — гримить голос Остапа вже з порога, немов дзвін вдарив.
— Остапе, ну що ти за людина? Коли ти, питаю, ті кляті діжки з льоху дістанеш? Увесь світ, мабуть, уже й поквасив, і з’їв ту капусту! А ми, як завжди, тягнутимемо до самого Різдва!
— Яка ж ти нестерпна, злостива жінка, Галино! І ще й до церкви ходиш! Завжди тобі казав: ті парафіяльні ні до чого доброго тебе не доведуть!
— Остапе, до чого тут бабці?! Господи! За які гріхи Ти послав мені цього чоловіка? За які?!
— Галино, мої муки з твоїми й порівняти не можна, не голоси. Ти терпиш лише мене, а я — усю твою рідню, очолювану тещею. Пішов я по діжки, Галю, пора вже…
— Душе моя, у мене до тебе лише одне прохання. Давай не як минулого разу. Повернися з льоху не за два дні, а сьогодні. І з діжками, а не з перегаром та кумом Богданом!
— Галино!!! Про що з тобою говорити, ех… Ніколи ти мене не розуміла і не цінувала! А я ж…
У цей момент з кухні з’являється мама. Вона пильно дивиться на батька. Дві великі зірки сходяться поглядами, немов схрещують мечі, і мовчки розходяться.
Навіщо нам була потрібна така кількість квашеної капусти, я не розумію досі. На найближчому базарі купувалося сто (СТО! Ви добре почули!) кілограмів капусти і тридцять кілограмів моркви. Усе це «щастя» вантажили у старий дитячий візочок і за декілька ходок доправляли додому.
Капуста лежала скрізь, аромат витала відповідний — насичений, терпкий. Я, перебуваючи у глибокому розпачі, усвідомлювала: і цього року не відкрутитися.
Ритуал принесення в жертву качанів цьому безжальному бочковому Молоху був відточений до найменших дрібниць.
Наше праведне сімейство ніколи не зраджувало традиції: довго запрягати, щоб потім швидко поїхати.
Тиждень батько збирається по діжки. Ще тиждень відмиває їх хитромудрим методом: за допомогою соди та гірчиці (ніякої хімії, тільки еко-чистота!). Сушить діжки. Потім раптово згадує, що камені! Камені для пресування забув! Шукає камені. Миє камені. Сушить камені.
Мати, знаючи батькову вдачу, мовчить. Вона наповнюється емоціями по самі вінця, але мовчить. Вона чудово знає батька і всі тонкощі правильного сушіння каменів. За сорок років спільного життя! Привчив, звісно.
Мовчки дістає з мішка перший-ліпший качан, із ледь почорнілим верхнім листком, і електричним поглядом дивиться на батька.
— Галино, не нервуй мене! Хочеш, щоб усе, як у твоєї матінки в сімдесят восьмому, погнило? Ні? Тоді стій і мовчи! Не тицяй мені тими пожухлими листками! Не дратуй мене, Галю!
Мати, мовчки, але промовисто, відриває чорний листок від качана і урочисто, несе його у смітник.
І тут усі згадують про палицю, якою потрібно проколювати капусту! Вона не помита, не просушена, валяється у льоху! Батько йде по палицю. Повертається без палиці, зате з веселим кумом Богданом. Веселощі. Судний день знову відкладається. Капустяні качани мовчать, наслідуючи матір, але за запахом вже зрозуміло, що вони думають про батька. Обурюються.
І тут — раптом! Приходиш зі школи, а кухня-лабораторія вже готова! Мати у білій хустці прабабусі та чорному сатиновому фартуху. У руці — трофейний дідусів сікач. Емальовані відра сяють, урочисті діжки з ошпареним «черевом» стоять на низькому старті. Шатківниця причаїлася, чекаючи свого часу… Урочистий батько чистить першу морквину.
— Галино, а ти сіль перевірила? А то знову, як твоя матінка у вісімдесят четвертому, йодованою сіллю все поквасила, і все скисло! Хоч ви там і молилися, ледь лоби собі не порозбивали! Капусті до ваших молитов байдуже. Їй правильна, добра сіль потрібна!
Мати завмирає, наче Лотова дружина, і розуміє: цього разу хибу зробила вона, а не батько, хоч як би їй того хотілося. Мовчки дивиться на мене. Я мовчки беру торбу-сітку, гроші та йду у гкрамницю по правильну сіль.
З обіду і до пізньої ночі у хаті панує цілковита робоча ідилія та взаєморозуміння. Протистояння між дружиною та чоловіком на час Великого Засолювання припинене. Виблискує трофейний сікач, скрипить від натуги шатківниця.
Батьки згадують дитинство, молодість, перекидаються жартами, обмінюються шпильками… Усе це благоліп’я порушує лише моє нещасне обличчя. А ви пошаткуйте тридцять кілограмів моркви — я подивлюся на вас!
— Галино, у кого вона у нас така ледащиця росте? Співати, спати та книжки читати. Не буде з неї пуття! Хоч би вже заміж віддати, так, мабуть, повернуть через тиждень…
Довшою за день засолювання була хіба вічність. Час припиняв свій хід в одній окремо взятій львівській квартирі.
Окремим пунктом йшло приготування «пелюстки». Маленькі й середні качани розрізали на чотири частини і рядочками укладали всередину діжки. Це означало кінець мукам. Почувши, що вже «пора б і на пелюстку щось залишити», я розуміла, що діло йде до завершення, і оживала.
Капуста у діжках ще тижнів зо три стояла на нашій кухні, пускала бульбашки, виділяла належну кількість молочної (чи якої там) кислоти. Її протикали правильною палицею, придавлювали вантажем із правильних каменів. І вже потім, ближче до грудня, вона вирушала на місце свого спочинку — у льох. Але це вже було не так урочисто і помітно, що й згадувати про це не варто.
Сьогодні купила квашеної капусти на базарі. Не те. Пора самій братися за діло…
