“Галю почекай, та почекай ти!” – біжить за мною із двома торбами Раїса. “Не хотіла тобі те в автобусі говорити, бо люди знаєш які? – озирнулась, аби ніхто бува вуха свого не погрів, – Я тобі от що скажу: ти до невістки і свого Василя придивись добре. І не роби такі очі здивовані, знаю, що кажу, бо оце ниньки таке бачила”, – закотила очі Раїса і давай мені як на сповіді усе розповідати

“Галю почекай, та почекай ти!” – біжить за мною із двома торбами Раїса. “Не хотіла тобі те в автобусі говорити, бо люди знаєш які? – озирнулась, аби ніхто бува вуха свого не погрів, – Я тобі от що скажу: ти до невістки і свого Василя придивись добре. І не роби такі очі здивовані, знаю, що кажу, бо оце ниньки таке бачила”, – закотила очі Раїса і давай мені як на сповіді усе розповідати.

Я додому прийшла розгублена і пригнічена. Де має жінка у 60 такого чекати? Та й Василь замолоду гарно до гречки стрибав, просто чемпіоном був. Мені було і прикро і гірко, та от така він людина і кохав лиш мене, я те добре бачила, тому і пробачала, очі закривала. Але щоб отак, у рідному домі? Та ще й Олена, невістка моя?

Уже й готувати ні вечері ні яких страв на свято бажання не мала. У голові все прокручувалось і прокручувалось сказане Раїсою. Так, ніби я сама тому свідком була:

— Я їх спершу біля магазину квіткового, отого дорогого помітила, – шепотіла Рая голосно, – Потім, – ну ти ж моя подруга, як я могла от так просто те лишити? – пішла за ними, а вони у ювелірку. Я заходити із ними не стала, але от так, як через вікно, то Олена сережки приміряла, перстень якийсь. А потім чоловік твій розрахувався і їй ті дві коробочки вручив. А вона, – правду кажу, як є, – обійняла його прямо там і вони вже вийшли і пішли собі далі. Ну а я за ними, а ті у готель-ресторан повернули, то я вже не заходила, Галю.

Олена моя єдина невістка. Дуже добра дитина, сина мого вважай із того світу повернула. Я була дуже до неї прихильна вважала нашою рятівницею, а вона он як вчинила.

Три роки тому мій Юрко – син, з друзями поїхав на мотоциклах у кар’єр ганяти. Знаєте, я нічого не відчула, день, як день. Юрко спортсмен, за кермом мотоциклу чи не з пелюшок. А того дня щось пішло не так і все закінчилось стаціонаром.

З Оленкою він давно зустрічався і коли нам повідомим, що Юрко ходити не буде, дівчина і бровою не повела. Юрко ні з ким балакати не хотів, гнав нас усіх від себе, а вона все приходила і приходила, просто поруч нього сиділа мовчки, тримаючи у руках його руку.

Живуть вони коло нас, свою квартиру Олена здає. Все ж у селі ми все зробили для синової зручності а в місті на десятому поверсі їм було не просто. Маю я і онука, мов дві краплі води до мого чоловіка схожого.

Я прокручувала і прокручувала усе це в голові. До такого мене життя не готувало, як реагувати? Як зарадити? Поговорити із чоловіком? З сином? З Оленою? А що, якщо зруйную оту крихку ідилію, що є нині? А чи не зроблю своєю правдою гірше?

Я сиділа, сивіла, геть забувши про час. Аж у дім зайшов мій чоловік із Оленкою і сином. Такого букету троянд я в житті не бачила, мого Юрка за ним і видно не було:

— Ластівочко моя, – мовив Василь, – Вітаємо тебе із твоїм ювілеєм, Знаємо ти відзначати не хотіла, але ми порадились і вирішили, що ти достойна найкращого святкування, – і простягнув мені чималеньку коробочку.

Того дня мої рідні влаштували мені сюрприз: замовили святкування у ресторані-готелі, подарували букет-велетень, а ще – сережки, каблучку і ланцюжок із підвіскою золоті.

— Я аж стрибала крамницею, коли ми вам оцю красу придбали. Як уявила, як то пасуватиме до ваших очей той камінь, а яка ви щаслива будете? Ой, яка я рада, що ми догодили, бо тато все переймався, чи ж вам сподобається.

А я сміялась і плакала, чи то від щастя, чи то від полегшення. Соромно мені було і за себе і за Раїсу і за думки наші чорні.

Все ж не завжди очам своїм вірити можна, бо ніколи не знаєш, що бачиш насправді.

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page