Інно, тебе не впізнати! До мого плеча хтось торкнувся, я озирнулася і трохи не знепритомніла. Побачила свою колишню свекруху, Аллу Євгенівну.
Інночко, чудово виглядаєш! І прикраси тобі ці личать. Золоті? – вона почала оглядати моє намисто.
Я та син Алли Євгенівни розписалися ще коли були студентами. Якщо коротко розповісти про мою тодішню помилку, то все сталося по молодості, вирішили жити в матері чоловіка.
Нас вистачило на 5 років. Свекруха до мене весь час чіплялася, я намагалася жартувати, але через її вимоги було складно сховатися. Напевно, якби не зрада Андрія, то ми й досі жили б у його матері.
Тоді він пізно прийшов із роботи. Відразу сходив у душ і ліг спати. Чого стоїш? Не здогадуєшся, що треба сумку чоловікові розібрати? — гукнула на мене свекруха.
Я почала виймати лоточки з-під їжі і вже майже понесла їх на кухню, як мій погляд упав на щось мереживне, яке було засунуто в документи. Я миттю забула про лоточки, взяла за краєчок мережив і в моїх руках виявилася нічна сорочка чорного кольору. Явно не моя. Я з подивом дивилася на цей елемент одягу і намагалася зрозуміти, як він тут опинився.
Інно, глянь! Андрій засунув у пральну машинку сорочку, а на ній сліди помади! – свекруха піднесла мені сорочку з червоними відбитками губ.
Я вирішила не влаштовувати розбірок. Просто по-тихому зібралася і пішла. З розлученням тягти не стала. З Андрієм я не бачилася до суду. Він зробив скривджений вигляд:
Чому ти мені не повірила? Адже без довіри шлюбу немає! — промовив він з пафосом, щоб скинути вину розлучення.
Мої спогади перервав голос сина:
Мамочко, глянь, який листочок! Він нагадує мені котика! — син з радістю вручив мені коричневий листочок. – Ти також так думаєш?
Звичайно, – я погладила сина по волоссю і він знову повернувся на дитячий майданчик.
Це твій? — здивовано спитала Алла Євгенівна.
Звичайно – підтвердила я.
Я чомусь думала, що ти не маєш дітей! — задумливо промовила колишня свекруха.
Чому ви зробили такий висновок? – поцікавилася я.
Та як же: ви ж з Андрієм протягом п’яти років жили без дітей. Що я ще могла подумати? – каже вона.
Мені стало смішно:
— Ну, у нас тоді були інші плани. Спершу хотілося обзавестися власним житлом. Вивчитись, роботу змінити на пристойну. Хотіли собі пожити. Та й яка вже різниця. Як справи у вашого сина? Одружений?
Я глянула на Аллу Євгенівну, вона була блідою.
Що трапилося? Вам погано? Води дати?.
Не потрібно. — Алла Євгенівна взяла з моїх рук пляшку з водою і попила. — Це ж моїх рук справа. Я підклала Андрію ті речі. І поцілувала сорочку. Я тоді зробила висновок, що ти не можеш мати дітей. Мені ж дуже хотілося онуків. Тому я тебе позбулася. Андрій був гордим і навіть не виправдовувався перед тобою. Я на це розраховувала. Тільки ти народила, і тепер все інакше! Ходімо зі мною! – Вона взяла мене за руку і повела вбік.
Куди ви мене тягнете? – Не відразу зрозуміла я.
До Андрія! Ти заміжня? – Я ствердно кивнула. – Гаразд. Дитину залишиш чоловіку і розлучишся з ним. А з моїм сином ви знову розпишетесь і народите своїх дітей. Від Андрія у тебе набагато кращі діти вийдуть. Все буде добре! Іди давай!
Оце справи! Вже стільки років минуло, а свекруха така ж навіжена.
Нікуди мені не треба йти! Відчепіться від мене! – крикнула я.
Невдячна! Я їй хотіла найдорожче віддати, єдиного сина! А вона ще й цурається! – розлютилася Алла Євгенівна. – Якщо передумаєш, повертайся! Будемо на тебе чекати! – Вона попрощалася зі мною і пішла.
Ага! Розбіглася! З сім’ї піду, сина залишу і піду до колишньої свекрухи на уклін! Вона справді думає, що я можу так вчинити? Я навіть відчула подяку до свекрухи за те, що вона розлучила мене з Андрієм. Якби не та нічна сорочка, то в мене б не було зараз моєї чудової сім’ї та люблячого чоловіка.
