Ігор сидів на кухні й намагався відтерти пляму від кави з рукава сорочки. Нова пральна машина Юлії за тисячу доларів чомусь постійно залишала розводи на тканині. Юлія в цей час сиділа у вітальні й розмовляла по телефону з майстром з манікюру. Вона вимагала, щоб її записали на неділю, хоча вільних місць не було.
Ігор кинув сорочку в раковину і пішов у вітальню. Юлія сиділа на дивані, обкладена журналами про дизайн інтер’єрів.
Навіть удома вона ходила в шовковому халаті, який їй привезли під замовлення з Італії.
— Твій батько дзвонив, — сказав Ігор, зупинившись біля дверей. — Питав, чому ми не приїхали на дачу минулими вихідними.
— Бо там нудно, — Юлія нарешті відклала телефон і подивилася на нього. — І взагалі, міг би сам поїхати і допомогти йому з тими деревами. Тобі важко?
— Я був на роботі до дев’ятої вечора. У нас перевірка з податкової.
— Ой, не починай. Ти працюєш у конторі мого батька, тож не треба мені розповідати, як ти там перепрацьовуєш, — вона розвернулася і знову взяла телефон.
Ігор нічого не відповів. Перечити Юлії означало автоматично отримати скандал, а потім — неприємну розмову з тестем. Його трикімнатна квартира в центрі міста, дорогий позашляховик у підземному паркінгу і крісло начальника юридичного відділу — все це трималося виключно на доброму слові батька Юлії. Будь-який невірний крок — і він міг знову повернутися в орендовану однокімнатну хрущовку на окраїні міста.
Він вийшов на балкон, сперся на пластикове підвіконня і подивився на парковку під будинком. Сіра погода, дрібний дощ, люди біжать до зупинки тролейбуса. Дивлячись на них, він раптово згадав Галину. Вони розійшлися майже двадцять років тому, але в такі сірі дні її обличчя чомусь завжди випливало в пам’яті.
Вони познайомилися на останньому курсі інституту. Галя тоді зустрічалася з його найкращим другом Сергієм. Вони планували весілля, збирали гроші на перший внесок за житло. А Ігор закохався… Він вирішив будь-що бути з коханою.
План був простий – втертися в довіру, заходити в гості, провокувати дрібні сварки між ними, а потім «втішити» дівчину.
Через пів року Галина пішла від Сергія до нього. Дружба закінчилася в той же день. А ще через три місяці на тій же кухні Галина поставила на стіл чашку із чаєм і тихо сказала:
— Ігоре, у нас буде дитина.
Ігор тоді якраз шукав роботу, грошей ледь вистачало на макарони та сосиски. Перспектив — нуль. Почувши це, він просто застиг.
— Ти впевнена, що вона моя? — бовкнув він перше, що спало на думку.
Галина подивилася на нього так, наче бачила вперше. Далі просто забрала свою чашку, вилила чай у раковину, зібрала в одну сумку свої речі й пішла. Більше він її ні разу не бачив.
Через два роки він випадково перестрів Сергія біля будівельного супермаркету. Той завантажував у багажник коробки з плиткою. На задньому сидінні його машини в дитячому кріслі сидів маленький хлопчик.
— Це мій син, — коротко сказав Сергій, помітивши погляд Ігоря. — А ти тримайся від нас подалі.
Тоді Ігорю було байдуже. Він швидко знайшов іншу дівчину, потім зустрів Юлію, і життя закрутилося в зовсім іншому темпі. Гроші, ресторани, закордонні поїздки — усе це витіснило старі спогади. Але зараз, коли йому перевалило за сорок, ця історія почала хвилювати його щовечора.
Христина прийшла в їхній офіс на початку жовтня на посаду звичайного діловода. Їй було за тридцять, вона сама виховувала чотирирічного сина Дениса.
Ігор уперше помітив її, коли заносив на підпис наказ про призначення премій. Вона сиділа за кутовим столом, заваленим старими папками. На краю столу, поруч із клавіатурою, стояла дешева пластикова рамка з фотографією малого.
— Хто це у нас тут такий серйозний? — запитав Ігор, кинувши документи на стіл.
— Син, Денис, — коротко відповіла Христина, навіть не підводячи очей від екрана. — Куди підпис ставити?
— Ось тут, на третьому аркуші. Батько, певно, пишається ним.
— Самі справляємось, — відрізала вона, швидко розписуючись ручкою. — Тримайте ваші папери.
Ігор затримав погляд на її обличчі. Щось у її манері говорити, у цьому різкому, але водночас захисному тоні, нагадало йому Галину. Ті ж самі інтонації, той самий погляд спідлоба, коли людина не чекає від життя нічого хорошого.
З того дня він почав заходити привід зайти до неї. То приносив якісь старі акти, які можна було просто кинути в загальний кошик, то запитував, чи працює принтер. Христина спілкувалася з ним виключно по роботі, сухо й лаконічно.
Одного разу ввечері, коли на вулиці вже стемніло і почалася злива, Ігор сидів у своїй машині на парковці біля офісу, додому йти не хотілося. Він побачив, як Христина виходить з будівлі, тримаючи за руку малого Дениса. Парасольки у них не було, хлопчик постійно зашпортувався у своїх великих гумових чоботях, а вона тягнула його за руку до зупинки.
Ігор завів двигун, під’їхав ближче і опустив скло з пасажирського боку.
— Сідайте, підвезу. Куди вам? — гукнув він крізь шум дощу.
Христина зупинилася, притискаючи сина до себе. Вода стікала з її капюшона прямо на обличчя.
— Дякую, не треба. Автобус зараз буде, — крикнула вона у відповідь.
— Сідай, кажу, дитина ж змокне, ще захворіє, — голос Ігоря став жорсткішим. — Мені все одно по дорозі.
Вона секунду вагалася, потім смикнула ручку задніх дверей і заштовхнула малого на сидіння, сівши поруч.
— Нам на Шевченка, біля парку, — сказала вона, дивлячись у вікно.
— Як тебе звати, козаче? — запитав Ігор, дивлячись на хлопчика через дзеркало заднього виду.
— Денис, — буркнув малий, обдираючи нігтем наліпку на своїй куртці.
— Машини любиш? Можемо заїхати в магазин і купити.
— Не треба йому нічого купувати, — різко перебила Христина. — У нього вдома повно іграшок. Ми вже приїхали, зупиніть он біля того магазину.
Ігор натиснув на гальма. Христина швидко вивела дитину з машини, навіть не подивившись на нього.
— Дякую, — кинула вона і гримнула дверима так, що затремтіло скло.
Він дивився, як вони йдуть до сірої п’ятиповерхівки. Всередині все пекло. Йому хотілося просто вийти, забрати цей пакет із продуктами з її рук, зайти в їхню квартиру, сісти на кухні й просто поговорити про щось нормальне, побутове.
Життя з Юлією перетворилося на суцільну фікцію. Вони могли тижнями не розмовляти, живучи в різних кімнатах. Юлія витрачала гроші її батька, Ігор просто ходив на роботу, щоб не втратити цей статус. Христина стала для нього якоюсь дивною, хворобливою ідеєю — він бачив у її синові того хлопчика, який мав бути його сином.
Минуло ще три роки. Життя практично не змінювалося, аж поки Юлія серйозно не захворіла. Лікарі в приватній клініці, куди її влаштував батько, лише розводили руками і виписували все нові й нові рахунки за палату. Юлія схудла, змарніла, її колись розкішні шовкові халати тепер висіли на ній, як на вішалці. Вона практично не вставала з ліжка.
Ігор сидів поруч на стільці, чистячи яблуко ножем.
— Ігорю, — тихо позвала вона, не повертаючи голови.
— Що? Яблуко хочеш?
— Ні. Скажи мені, чому ти такий чужий став? Ти вже років п’ять як не зі мною. Думаєш, я не бачила, як ти на вихідних брав машину і їхав кудись на кілька годин?
Ігор поклав ніж на тумбочку поруч із пляшкою мінералки.
— Я просто катався містом, Юлю. Мені треба було побути одному.
— Не бреши мені хоч зараз, — її голос здригнувся, але сліз не було. — Я знаю про ту жінку. Мені дівчата з бухгалтерії розказали, що ти біля її столу постійно крутився. Ти з нею був?
— Ні, — чесно відповів Ігор, дивлячись їй в очі. — Жодного разу. Вона мене взагалі на поріг не пускає.
— Тоді навіщо ти туди їздив?
Ігор зітхнув, узяв яблуко і почав крутити його в руках, розглядаючи шкірку.
— Бо я дурень, Юлю. У мене до тебе була Галина. Вона чекала дитину, а я її кинув, злякався, що грошей не буде, що життя собі зламаю. Сказав їй якусь гидоту, і вона пішла. Її дитину забрав мій колишній друг. Я сина свого жодного разу на руки не брав. А у Христини малий… він мені просто нагадує про те, яким я був дурнем.
Юлія заплющила очі й глибоко вдихнула.
— Мені байдуже на твою Галину, — тихо сказала вона. — І на твої гріхи теж. Я просто хотіла, щоб у нас усе було як у людей. А вийшло, що я жила з манекеном. Йди геть, Ігорю. Бачити тебе не хочу. Їдь до своєї Христини, роби що хочеш. Мені вже все одно.
Через два тижні Юлії не стало. Після церемонії тесть підійшов до Ігоря біля воріт цвинтаря. На ньому було дороге чорне пальто, обличчя здавалося кам’яним.
— Машину і квартиру оформлю на тебе, Юлька так хотіла, — сухо сказав старий, навіть не дивлячись на зятя. — Але в понеділок щоб написав заяву на звільнення. Бачити тебе в компанії я більше не бажаю. Твоє місце займе інша людина.
— Добре, — відповів Ігор. Йому дійсно було байдуже.
У суботу вранці Ігор припаркував свій позашляховик біля будинку на вулиці Шевченка. Був кінець листопада, під ногами хлюпало брудне снігове місиво, з дахів капала брудна вода. Він застебнув куртку, вийшов з машини і став біля паркану, чекаючи.
Христина вийшла з під’їзду приблизно о десятій. Вона була в тій самій старій куртці, що й три роки тому, в руках тримала два великі пластикові пакети зі сміттям. Дениса поруч не було.
Ігор швидко пішов їй напереріз, ледве не посковзнувшись на льоду біля сміттєвих баків.
— Христино, привіт, — сказав він, перегороджуючи їй дорогу.
Вона зупинилася, важко зітхнула і кинула пакети в контейнер. Метал глухо загудів.
— Ігорю Олександровичу? Ви що тут робите? Робочий день у понеділок, взагалі-то.
— Я звільнився, Христино. Точніше, тесть мене попросив піти після всього… Ну, ти знаєш.
Вона подивилася на його дороге пальто, на чисті туфлі, які вже встигли промокнути в грязюці.
— Співчуваю вашому горю, в офісі всі говорили про Юлію, — сказала вона рівним, майже механічним тоном. — Але я тут до чого? Мені треба йти, у мене прання стоїть.
— Христино, почекай, — він схопив її за рукав куртки, але вона одразу ж різко сіпнула рукою назад.
— Руки приберіть, — грубо сказала вона. — Що вам треба?
— Я хочу допомогти. Тобі, малому. Гроші є, квартира велика залишилася, машина. Мені самому там нестерпно. Давай я Денису зимовий одяг куплю, або продукти буду привозити щотижня. Тобі ж важко одній, я знаю, скільки ти там отримуєш.
Христина стояла біля сірого сміттєвого бака, з якого вітер вимітав якийсь старий папір. Обличчя в неї змерзло, ніс почервонів. Вона довго дивилася на його протягнуту руку, потім глибоко вдихнула мокре листопадове повітря і вперше за всі три роки ледь помітно посміхнулася кутиками губ.
— Ліки дорогі, — буркнула вона, поправляючи в’язану шапку. — В аптеці на розі. Нам сироп від кашлю треба і вітаміни. Запишеш назву?
— Я запам’ятаю, — Ігор відчув, як усередині нарешті відпустив важкий залізний обруч, який тиснув останні кілька років.
— Ходімо до машини, там тепліше. Напишеш мені весь список.
Вона кивнула і пішла поруч із ним через брудний двір. На третьому поверсі у вікні її квартири так само горіло світло, але тепер цей сірий панельний будинок уже не здавався Ігорю чужим і неприступним.
