Моє життя змінилося в мить, коли я отримала дзвінок від двоюрідної сестри Олени, яка без дозволу оселилася на моїй дачі. Я планувала провести там вихідні, щоб відпочити від міської метушні й зібратися з думками після напруженого півроку на роботі.
Дача, яку я успадкувала від бабусі Марії, була моїм притулком — місцем, де я могла дихати вільно, де кожне дерево в саду зберігало спогади дитинства.
Але той дзвінок зруйнував усі мої плани. Олена, зі своїм звичним безтурботним сміхом, повідомила, що вони з чоловіком і дітьми вже там, і, мовляв, я не буду проти.
Як вони до такого додумались узагалі? І чому я, завжди намагаючись уникнути непорозумінь, знову опинилася в ситуації, де мене не вважають за потрібне навіть запитати?
Цей дзвінок став лише початком. Я ще не знала, що чекає мене на дачі, але передчуття чогось неминучого вже заволоділо мною.
Я ніколи не думала, що звичайний дзвінок може так вибити мене з колії. Того вечора, коли я сиділа за ноутбуком, готуючись до важливої презентації, задзвонив телефон. Це була Олена, моя двоюрідна сестра.
— Через тиждень збиралася на дачу, — сказала я, відповідаючи на її запитання. — А що сталося?
— Та нічого особливого, — у слухавці зашуршало, ніби вона прикрила мікрофон рукою. — Ми тут із хлопцями вирішили на твоїй дачі відпочити. Ти ж не проти?
Я різко сіла. Що означає «вирішили»? І як вони взагалі там опинилися?
— Олено, я вас не запрошувала. Ключів нікому не давала.
— Ой, та що ти? Ми ж рідня! — вона засміялася. — Тарас сказав, що запасний ключ лежить під каменем біля ганку. Побудемо тиждень і поїдемо. Діти в захваті!
Світ стиснувся. Дача дісталася мені від бабусі три роки тому. Це було моє місце сили, особливо зараз, коли мій чоловік Олексій був так далеко. Два тижні без звязку — потім три дні відпочинку і знову у саме пекло.
— Олено, це моя дача. Ви не мали права.
— Гаразд, мені пора, діти хочуть їсти. Приїжджай за тиждень — ми вже поїдемо! — і вона поклала слухавку.
Я дивилася на згаслий екран телефону. Передзвонила — довгі гудки. Ще раз — скинули після першого сигналу. Написала в месенджері — повідомлення прочитано, але відповіді немає.
Цілий день я не знаходила собі місця. Їхати прямо зараз? Але завтра важлива презентація, над якою я працювала півроку. Скасувати її — означає втратити шанс на підвищення. А Олена з Тарасом вони такі, що краще з ними не зв’язуватися.
Пам’ятаю, як вони без запрошення приїхали на моє новосілля — із трьома дітьми й собакою. Собака зіпсував килим, діти розмалювали шпалери в спальні, а Олена лише гигикала: «Та що ви, дітям же весело!»
Вирішила зачекати тиждень. Що вони можуть накоїти за сім днів? Покупаються в річці, посмажать шашлики. Головне — щоб будинок стояв на місці а все інше виправлю.
Тиждень тягнувся нестерпно довго. Презентація пройшла успішно, навіть натякнули на премію, але радості не було. Щовечора я набирала номер Олени — телефон вимкнено. Писала Тарасові — жодної відповіді.
У п’ятницю ввечері почала збиратися. Зранку — в дорогу. Чотири години електричкою, потім автобус до селища.
Їхала й думала про бабусин сад. Дві яблуні біля паркану — Білий налив і Антонівка. Посаджені в рік мого народження. «Ростимеш — і вони ростимуть», — казала бабуся.
Від зупинки до дачі — п’ятнадцять хвилин пішки. Йшла й відчувала, що щось не так. Зазвичай уже звідси видно верхівки дерев над парканом. А тепер — нічого.
Прискорила крок. Повернула за ріг — і завмерла.
Хвіртка відкрита. У дворі — чорні плями від багать прямо на газоні. Мангал стоїть посеред клумби з півоніями — точніше, того, що від них лишилося: витоптана земля й зламані стебла.
Але це були дрібниці. Я дивилася туди, де мали бути яблуні. Тепер там стирчали два акуратні пні. Свіжі. Тирса ще не потемніла.
— Ой, Наталко, приїхала! — Олена вийшла з будинку. За нею вибігли діти з морозивом. — Рано ти, ми ще не зібралися.
Я стояла, дивлячись на пні. У горлі ком, очі наповнилися сльозами. Тридцять років ці дерева росли. Тридцять років.
— Що ви накоїли? — мій голос тремтів.
— А, це? — Олена байдуже махнула рукою. — Ми зрізали старі яблуні. Вони заважали відпочивати, скільки бджіл було а тебе ж усе одно не було.
— Заважали? — повторила я, не вірячи своїм вухам.
— Ну так. Сухі, старі, тінь кидали. Ми хотіли місце під басейн звільнити.
— Під басейн?! — я ледь могла говорити. — Ви зрізали бабусині дерева заради надувного басейну?
— Та не спеціально, — вона ковтнула вина. — Просто вони реально заважали. І взагалі, яблука з них кислі. Ми в магазині нормальні купимо.
З будинку вийшов Тарас.
— Наталю, чого ти така бліда? Усе нормально. Дерева старі були, скоро б самі впали. Ми тобі ділянку розчистили — майже послугу зробили.
— Послугу?! — я стиснула зуби. — Ви без запрошення в’їхали в мій дім, зпиляли мої дерева, перетворили на казна-що ділянку, і це послуга?
— Та не перетворювали ми тут нічого, — пирхнула Олена. — Просто трохи відпочили. Ти ж тут майже не буваєш. Трава була по коліна, коли ми приїхали.
— Не ваша справа, буваю я тут чи ні! Це моя власність!
— Ой, та розслабся, — махнув рукою Тарас. — Ми ж сім’я. Чому ти так себе поводиш? Олексій би не вередував.
Ці слова дістали мене остаточно. Олексій любив ці яблуні не менше за мене. Щоосені ми збирали врожай, варили варення, сушили яблука. А тепер.
— Збирайтеся, — тихо сказала я. — Негайно.
— Це ще чому? — обурилася Олена. — Ми планували лишитися до неділі.
— Збирайтеся. Або я викликаю відповідну службу, — твердо сказала я. — У мене є фото ділянки до вашого приїзду. І свідки підтвердять, що я вас не запрошувала.
— Ти серйозно? — Тарас насупився. — Через якісь дерева готова рідню вигнати?
— Це були не просто дерева. Але вам цього не зрозуміти.
Олена пирхнула:
— Ну й чудна. Ходімо, Тарасе. Нема що тут робити. Жадібна вона, через пару старих пнів таку сцену влаштувала.
Вони збиралися дві години. Робили це навмисне повільно, голосно обурювалися, грюкали дверима. Діти вередували, просили ще раз скупатися.
Олена театрально шукала їхні речі по всіх кімнатах, ніби спеціально залишаючи сліди своєї присутності.
Я стояла біля пнів і згадувала: як бабуся вчила мене прищеплювати живці, як ми з Олексієм ночували під цими деревами в наметі першого літа після весілля. Як він обіцяв побудувати будиночок на дереві для наших дітей.
— Дарма ти так, — підійшов Тарас із останнім чемоданом. — Олексій дізнається — точно не схвалить. Він же знає, що ми люди прості, без вигадок. Ну, зрізали дерева — подумаєш! Нові посадиш.
— Нові не будуть цими вже ніколи, — відповіла я, не обертаючись. — До того часу мене може вже й не бути.
— Знов перебільшуєш, — він закурив. — Як Олексій повернеться, розкажемо йому, як ти нас вигнала. Подивимося, що він скаже.
Я обернулася й подивилася йому в очі:
— Розкажіть. Обов’язково розкажіть, як розпоряджались у чужому домі. Як зпиляли дерева, які його дружина отримала в спадок від улюбленої бабусі. Як перетворили ділянку на смітник. Розкажіть усе.
Тарас відвів погляд.
— Ключі, — простягнула я руку.
— Які ключі?
— Від дачі. Усі копії.
— У нас їх немає.
— Тарасе, мені не до ігор. Ключі або я викликаю службу.
Він невдоволено покопався в кишені й простягнув зв’язку. Я одразу впізнала бабусин брелок — маленьку дерев’яну яблуньку. Серце стиснулося.
Олена з дітьми вже сиділа в машині, висунувшись із вікна з виглядом ображеної святої.
— Ще одна умова, — сказала я, коли Тарас потягнув дверцята водія. — Передайте всій рідні: більше ніхто з вас не переступить поріг цього будинку. Ніколи.
— Це ти зараз так кажеш.
— Це я зараз так вирішила. І передумувати не стану.
Машина зникла за поворотом, залишивши хмару пилу. Я повернулася до пнів, сіла поруч, провела долонею по свіжому зрізу — річні кільця, кожне — частина історії, обірваної бензопилою.
Дістала телефон, відкрила чат із Олексієм. Він не прочитає це ще кілька днів, але мені треба було виговоритися:
«Сонце, вони зрізали наші яблуні. Ті самі, пам’ятаєш? Я виставила їх і заборонила з’являтися. Знаю, ти не любиш непорозумінь, але я більше не можу. Не хочу терпіти. Ці дерева значили для мене більше, ніж уся ця рідня разом узята. Пробач, якщо засмутишся. Але я вчинила правильно. Кохаю тебе.»
Відправила. Підвелася, струснула землю з джинсів, зайшла в сарай і знайшла лопату. Повернулася до пнів.
Біля кожного викопала глибоку яму. Завтра поїду в розплідник, куплю два саджанці — Білий налив і Антонівку.
Може, я не дочекаюся, коли вони виростуть. Але хтось збере з них яблука. І згадає, що тут колись росли інші дерева. І що є речі, які не можна прощати.
Таким людям не можна відчиняти двері. Навіть якщо це рідня. Особливо якщо це рідня.
Увечері я сиділа на ганку з чашкою чаю. Без яблунь ділянка здавалася порожньою.
Не треба більше виправдовуватися, чому не хочеться бачити Олену з Тарасом. Не треба терпіти їхню поведінку заради примарного «миру в сім’ї». Не треба посміхатися, коли хочеться сказати їх кілька теплих слів.
Телефон задзвонив — повідомлення від свекрухи: «Наталю, що ти наробила?! Тарас сказав, ти їх вигнала! Як ти могла? Ми ж одна сім’я!»
Я прочитала, усміхнулась і заблокувала номер. Потім подумала і заблокувала ще кількох «родичів».
Бабуся мала рацію: «Наталю, запам’ятай — хто не цінує твого, той не вартий і твого часу».
Шкода, знадобилося два зпилених дерева, щоб я це нарешті зрозуміла. Але краще пізно, ніж ніколи.
Завтра почнеться нове життя. З двох маленьких саджанців і одного великого слова — «ні» всім, хто вважає мою доброту слабкістю.
Головна картинка ілюстративна.
