fbpx

Генрі став сперечатися з лікарем: “Скільки мені залишилося? Скільки?” Лікар був взагалі випадковий, на підміні, і нічого не мав йому говорити, але Генрі його так дістав, що він ляпнув: “90 хвилин”

Є такий старий фільм з Робіном Вільямсом у головній ролі – “Цього ранку в Нью-Йорку”.

Там про чоловіка, Генрі, здається, який раптово дізнався на плановому медичному огляді, що у нього великі проблеми зі здоров’ям.

А чоловік був такий склочний, уїдливий, ябеда, вічно писав негативні відгуки, все його дратувало.

І ось він став сперечатися з лікарем: “Скільки мені залишилося? Скільки?”

Лікар був взагалі випадковий, на підміні, і нічого не мав йому говорити, але Генрі його так дістав, що він ляпнув: “90 хвилин”.

Просто побачив в журналі заголовок: “90 хвилин готується індичка” – і ось ляпнув.

І весь фільм цей Генрі намагається виправити помилки, які він навернув по життю, за решту півтора години.

З дружиною, з якою у нього холодна війна, з сином, якому він не пробачив, що той вибрав танці, а не юриспруденцію, з братом…

Півтори години – дуже мало, щоб виправити своє життя, але цілком достатньо, щоб задуматися над ним і помітити, як багато потрібно виправити.

Перед Новим роком навколо мене щороку така концентрована двіжуха, ніби люди за півтори години намагаються надолужити те, до чого руки не доходили весь рік.

Я дивуюся кожен раз: чому це треба робити в останній момент?

Чому 30 грудня?

Ніби Дід Мороз – це такий строгий екзаменатор, прийде і запитає: “Ну чо ти там?” – і вліпить “незадовільно” в життєву заліковку.

Адже це просто день, після якого в заявах всяких в графі “дата” ми будемо писати нові цифри – і все, а 31 грудня – це просто четвер, а не іспит.

У тому фільмі є класний момент, коли лікар намагається зрозуміти, чи все з пацієнтом Генрі в порядку, і питає:

– Який сьогодні день тижня?

А Генрі відповідає з сумом, ніби прозріває:

– Господи, я стільки їх витратив даремно, цих днів тижня…

А ще там є кумедна фраза, мені вона подобається: “Всі сім’ї нормальні, поки їх добре не пізнаєш”.

Ха-ха, воістину так.

А ще лікар, у якої складний життєвий злам, і взагалі – найгірший день у її житті. І їй дуже погано, і вона дзвонить мамі і каже правду:

– Мам, сьогодні найгірший день у моєму житті.

А мама:

– Коли ти мені випишеш ліки? Коли? Ти ж лікар!

– Мам, я з іншого приводу…

– З якого іншого? Де мої ліки…

Немає підтримки, немає. А так хочеться…

Робін Вільямс знявся в цьому фільмі незадовго до того, як відійшов у засвіти.

Кажуть, цим фільмом він попрощався з усіма.

Передав нам з екранів дуже важливу думку…

Генрі запитав там лікаря:

– А як би ви прожили свої останні 90 хвилин?

Вона відповіла:

– Я б спробувала стати щасливою.

Він посміхнувся і подарував їй свій годинник, який відраховував його 90 хвилин.

Ніби сказав: “Ну так займіться цим просто так, не тому що живете останні півтори години”.

Хороший фільм.

Він для мене про те, що життя не повинно бути імітацією щастя.

Про те, що любити людину – це помічати її почуття, чути її слова, поважати її бажання.

А ще він про те, що не треба відкладати нічого на потім, щоб не довелося жити концентровано останні півтори години.

Жити треба прямо сьогодні, тому що навколишнє середовище, а не тому що скоро Новий рік.

Займіться щастям просто так…

Автор: Oльга Cавельєва.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page