Я вже втомилася від свекрушиних забаганок та бзіків. У нас своє життя – до чого до нас пхатися і то так настирливо?
Уявляєте – припихається о сьомій ранку в вихідний і приносить свої сумки, які нікому зараз не потрібні та охкає і ахкає, як їй крутить все.
– Встала я раненько та всього вам приготувала. Дещо звечора отут поклала, а зранку молочка свіженького в сусідки купила та сметанки і все вам несу. А ви все не хочете приїхати… То хіба я так далеко живу, та всього годинка аби приїхати та мене відвідати? А чим ви тут в цьому місті зайняті аж так?
– Мамо, – кажу я їй, – Ми те все можемо купити. А в суботу просто хочемо виспатися і відпочити від важкого трудового тижня!
– Ой, Ларисо, від чого ти змучуєшся? Пити чай по десять разів на день та в віконечко говорити в який кабінет йти? То ж не в мої роки, що треба було відробити цілий день, що рук на ніч не чула, а ще вдома біля Петрика все поробити: комірець перешити, кишеньки пришити, там попрати, за уроки нагадати. Про чоловіка не забути нагодувати… А ти чоловікові своєму й пирогів не наліпиш, а він їх так любить!
А я аж киплю… Бо люди за день так голови накрутять, що я вже б поле орала, бо на нерви легше. А пироги? Я купила йому он цілу пачку – хай їсть, як так хоче.
Починає приставати з розмовами та розпитуваннями, далі до дітей. що не приїжджають.
Ну кому те село тепер треба?
– Ой, не кажи… То ж рідне місце, як без нього?
Одним словом, ось така у мене додаткова головна біль з тою свекрухою. Петро теж добрий, краще з друзями на шашлики, ніж до матері.
– Їдь до неї, бо вона й в неділю з пирогами приїде, – кажу йому.
А він що?
– Начальник запросив, як я відмовлюся?
І ось так це сталося. Я поїхала з дітьми до своїх батьків, щоб їх провідати. Я ж маю на це право чи ні? І я не зобов’язана знати на зубок день народження свекрухи. На це у неї є син, якого вона ростила пів життя і який сам має пам’ятати про цю дату.
А Петро якраз мав з шефом на шашлик їхати, бо ж це не просто запрошення, а від цього залежить і зарплата, і підвищення.
Так от, свекруха, як я й попереджала приїхала сама. Знову привезла торбу і вже до хати йшла, як Петро каже:
– Мамо, їдьте додому, бо Оксани нема з дітьми, поїхали до батьків, а мені через десять хвилин треба бути в шефа, ми їдемо за місто. Чого ви вічно приїдете без попередження? Візьміть гроші на таксі.
Поставив він сумки в квартиру і дав їй гроші і побіг. Хто ж знав, що вона в тій сумці і торт поставила, і пирогів з сиром наварила…
Петро побіг, а вона поїхала додому.
Ну не подзвонив він їй, бо ж самі знаєте, які ті шашлики… На наступний день десь під вечір він подивився в сумку і побачив, що там…
Так. подзвонив мені з претензіями, чого я не попередила про день народження, але ж я звідки знала? Я його попереджаю, коли треба моїх привітати і то не завжди він це робить. То мої ж батьки не ображаються!
А тут таке…
Він до неї телефонувати – не бере слухавку. І що він мав робити?
На наступний день треба було на роботу, то ж ніхто не відміняв.
Приїхав до неї в суботу з квітами, перепрошував, а вона просто мовчить і не хоче з ним говорити.
Образилася… ну, я не знаю, як тут бути і чи отака поведінка є нормальною.
Фото Ярослава Романюка.
