fbpx
Історії з життя
“— Господи, скільки грошей тобі потрібно?”. “— А скільки тобі не шкода для коханої дружини?”

Розмова:

— Алло…

— Так слухаю.

— Милий, це ти?

— Так, це я, люба. А це ти?

– Я.

— Точно?

— Ну звичайно!

— А чому дзвониш з невідомого номера?

—У мене телефон розрядився. Ти що, справді, не впізнав мене?

— Я впізнав. Але ж ти перша запитала, чи це я, чи не я. Це ти мене не впізнала.

— Впізнала, впізнала. Не починай.

— Люба, а ти чому не вдома?

— А ти звідки знаєш, що я не вдома, якщо тебе самого немає вдома.

— Ну, я тут заїхав у справах, в одне місце.

— І в яке ж місце ти заїхав, цікаво?

— А ти де?

— Я, як завжди, у перукарки. І дзвоню з її телефона.

— Теж, як завжди?

— Ой, не починай! Тут у мене трапилася одна неприємність… Мені аж незручно тобі говорити.

— Що, пофарбували тебе не в той колір?

— Гірше, любий, гірше. Набагато гірше.

— Тобто – гірше? Постригли налисо?

— Ще гірше.

— Відстригли випадково вуха?

— Скажеш таке. Вуха на місці. А от грошей у мене вже нема.

— Поцупили?

— Та ні. У них ціни на стрижки піднялися вдвічі. Уявляєш?

— І скільки ти винна?

— Багато. Мені потрібно ще дещо купити в бутику.

— Що саме?

— А ти десь застряг?

— А що?

— Нічого. Якщо ти не хочеш мені допомогти, то я їду додому. Ти коли будеш? Скільки я на тебе чекатиму?

— Ну, чого ти одразу починаєш?

— Це ти починаєш!

— Господи, скільки грошей тобі потрібно?

— А скільки тобі не шкода для коханої дружини?

— Значить багато.

— Ну, я ж тебе кохаю.

— І куди тобі скинути? На яку картку?

— Картку я забула вдома. А телефон, як я вже сказала, повністю розряджений.

— І що ж ти тоді від мене хочеш?

— Хочу, щоб ти перевів гроші на карту, яка прив’язана до номера, з якого я телефоную. Ми з перукаркою потім розберемося. Вона мені віддасть готівкою. Он вона киває, що згодна.

— Як її звати?

— Ірина.

— Передай Ірині, хай вона спочатку скине номер своєї картки, і ще ті циферки, що на звороті.

— Навіщо?

— Хочу подивитися, скільки всього грошей у неї на картці.

— Не зрозуміла.

— А що тут розуміти? Ти хочеш, щоб я скинув гроші на чужу картку, а я хочу, щоб ця картка перестала бути мені чужою.

— Але ж це неможливо, любий. Так люди не роблять.

— Ти маєш рацію – так люди, які перебувають у здоровому глузді, не роблять.

— Коханий, я тебе не розумію.

— А я тебе вже давно зрозумів.

— Ти що, мені не віриш?

— Вірю, Олечко, вірю. Але грошей я не дам.

— Але чому?

— Здогадайся з трьох разів.

— Ти думаєш, що я це не я. І мій дзвінок – це телефонний розвід. Так?

— Ти дивися, вгадала з першого разу.

— Ти що, справді, не впізнаєш мій голос?

— Голос схожий. І ситуація також. Але мою дружину не звати Оля. То була перевірка. До речі, як тебе звати по-справжньому?

— Ой, то ти не Валера, чи що?

— Звичайно, ні.

— Стривай! Ти коли зрозумів, що я не твоя дружина?

— На самому початку. Як тільки ти назвала мене «милим». Моя дружина так мене ніколи не називає.

— Значить, я все ж таки переплутала номер… А ти!.. Ти чому одразу не кинув слухавку?! Якщо зрозумів, що я не твоя дружина?

— Тому що іноді приємно побалакати по телефону з незнайомою дівчиною, хоч вона і шарлатанка. То як тебе звати?

— Оля, мене звати! Оля! І мені потрібен Валера. А якщо ти не Валера, то котися на всі чотири сторони! Зрозумів? І не треба відповідати на чужі дзвінки.

(короткі гудки)

Аnisimov.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page