Розмова:
— Алло…
— Так слухаю.
— Милий, це ти?
— Так, це я, люба. А це ти?
– Я.
— Точно?
— Ну звичайно!
— А чому дзвониш з невідомого номера?
—У мене телефон розрядився. Ти що, справді, не впізнав мене?
— Я впізнав. Але ж ти перша запитала, чи це я, чи не я. Це ти мене не впізнала.
— Впізнала, впізнала. Не починай.
— Люба, а ти чому не вдома?
— А ти звідки знаєш, що я не вдома, якщо тебе самого немає вдома.
— Ну, я тут заїхав у справах, в одне місце.
— І в яке ж місце ти заїхав, цікаво?
— А ти де?
— Я, як завжди, у перукарки. І дзвоню з її телефона.
— Теж, як завжди?
— Ой, не починай! Тут у мене трапилася одна неприємність… Мені аж незручно тобі говорити.
— Що, пофарбували тебе не в той колір?
— Гірше, любий, гірше. Набагато гірше.
— Тобто – гірше? Постригли налисо?
— Ще гірше.
— Відстригли випадково вуха?
— Скажеш таке. Вуха на місці. А от грошей у мене вже нема.
— Поцупили?
— Та ні. У них ціни на стрижки піднялися вдвічі. Уявляєш?
— І скільки ти винна?
— Багато. Мені потрібно ще дещо купити в бутику.
— Що саме?
— А ти десь застряг?
— А що?
— Нічого. Якщо ти не хочеш мені допомогти, то я їду додому. Ти коли будеш? Скільки я на тебе чекатиму?
— Ну, чого ти одразу починаєш?
— Це ти починаєш!
— Господи, скільки грошей тобі потрібно?
— А скільки тобі не шкода для коханої дружини?
— Значить багато.
— Ну, я ж тебе кохаю.
— І куди тобі скинути? На яку картку?
— Картку я забула вдома. А телефон, як я вже сказала, повністю розряджений.
— І що ж ти тоді від мене хочеш?
— Хочу, щоб ти перевів гроші на карту, яка прив’язана до номера, з якого я телефоную. Ми з перукаркою потім розберемося. Вона мені віддасть готівкою. Он вона киває, що згодна.
— Як її звати?
— Ірина.
— Передай Ірині, хай вона спочатку скине номер своєї картки, і ще ті циферки, що на звороті.
— Навіщо?
— Хочу подивитися, скільки всього грошей у неї на картці.
— Не зрозуміла.
— А що тут розуміти? Ти хочеш, щоб я скинув гроші на чужу картку, а я хочу, щоб ця картка перестала бути мені чужою.
— Але ж це неможливо, любий. Так люди не роблять.
— Ти маєш рацію – так люди, які перебувають у здоровому глузді, не роблять.
— Коханий, я тебе не розумію.
— А я тебе вже давно зрозумів.
— Ти що, мені не віриш?
— Вірю, Олечко, вірю. Але грошей я не дам.
— Але чому?
— Здогадайся з трьох разів.
— Ти думаєш, що я це не я. І мій дзвінок – це телефонний розвід. Так?
— Ти дивися, вгадала з першого разу.
— Ти що, справді, не впізнаєш мій голос?
— Голос схожий. І ситуація також. Але мою дружину не звати Оля. То була перевірка. До речі, як тебе звати по-справжньому?
— Ой, то ти не Валера, чи що?
— Звичайно, ні.
— Стривай! Ти коли зрозумів, що я не твоя дружина?
— На самому початку. Як тільки ти назвала мене «милим». Моя дружина так мене ніколи не називає.
— Значить, я все ж таки переплутала номер… А ти!.. Ти чому одразу не кинув слухавку?! Якщо зрозумів, що я не твоя дружина?
— Тому що іноді приємно побалакати по телефону з незнайомою дівчиною, хоч вона і шарлатанка. То як тебе звати?
— Оля, мене звати! Оля! І мені потрібен Валера. А якщо ти не Валера, то котися на всі чотири сторони! Зрозумів? І не треба відповідати на чужі дзвінки.
(короткі гудки)
Аnisimov.
Фото ілюстративне.
