Під вечір пішов дощ — весняний, теплий. Струмочки несли бузкові пелюстки, які, наче, фіолетові мініатюрні кораблики поспішали невідь-куди. Здавалося, весь світ заворожив, запоморочив розморений дощем бузковий аромат…
Леся йшла з роботи пішки. Знала, дощ не в силі змити пережите. Прийде час — зможе простити. А забути — ні.
Зупинилася біля розкішного бузкового куща. Притулилася обличчям до вимоклих, обважнілих кетяг. Цівки-струмочки потекли по шиї.
— Ой, Максиме, чи ти бачиш там, на небі, як мені… Здається, зовсім недавно ми шукали бузкове щастя. П’ять пелюсток…
Максима не стало, коли Лесі було двадцять п’ять, а доньці лише п’ять рочків.
— Така молода, а вже вдова, — перешіптувалися на похоpоні. — Тяжко буде самій з малою… Такий добрий чоловік був… Не засидиться Леся у вдовах довго — знайде когось. Гарна, розумна…
Леся байдуже сприймала знаки уваги від чоловіків. Максима не могла забути. І хвилювалася, що чужий дядько доньку не буде любити. Так і не впустила нікого у своє життя. Аж поки, два роки тому, шеф не послав на семінар у сусідній обласний центр.
— Там менеджерів збирають. Запросили й від нас когось. Твоя тема.
Звичайне триденне відрядження стільки натворило у її житті!
Їм випало сидіти на семінарі за одним столом.
— Григорій, — представився незнайoмець.
— Леся.
— Ви тутешня?
— З сусідньої області.
— Я міг би вам запропонувати прогулянку по місту після наших “уроків”. Якщо, звісно, не маєте інших планів. Я живу тут. О, лише не переймайтеся банальною думкою, що мене чекає вдома сім’я. Я вічний холостяк.
Григорій знав історію кожної вулиці, старих будинків. Його розповіді були цікаві. А ще він був галантним, що притаманне багатьом мешканцям цього доброго старого міста.
Довівши Лесю до готелю, запитав:
— Якщо ви не втомилися від мене, може, продовжимо нашу екскурсію завтра?
Вона погодилася.
Минуло завтра і післязавтра. Лесі хотілося, аби цей семінар тривав і тривав. Довелося зізнатися собі: до душі Григорій.
Він провів Лесю до поїзда.
— Я кажу вам до побачення, що означає, ми ще побачимось. З вашої згоди, звичайно.
— Буду рада.
Григорій приїжджав до Лесиного міста. Інколи вона їздила в сусідню область.
— Ма, — якось сказала донька, — а твій залицяльник кльовий.
— Ніно, кльовий — це для твого віку. Я б сказала — вихований, порядний. До речі, коли Григорій приїде наступного разу, не одягайся так виклично.
— Мені вже дев’ятнадцять. Бачила б ти, як декотрі мої одногрупниці одягаються!
Згодом Григорієві візити стали рідшими. Пояснював: багато роботи. Зате донька зачастила до сусіднього обласного центру. На Лесине запитання, що стало причиною такого раптового інтересу, Ніна відповіла:
— Набридло вдома на вихідних сидіти.
Якось Леся хотіла поїхати разом з донькою, проте Ніна запротестувала:
— Ма, я ж не сама їжджу, а з друзями. Подумають, що ти мене за руку водиш. Якщо хочеш, їдь сама, а я вдома залишуся.
Леся якось не помітила, що ставлення Григорія до неї трохи змінилося. Стало менше ніжності. Менше тепла у стосунках.
А потім… О, як бoляче і пpинизливо це згадувати. Григорій приїхав без попередження. Зате з шикарним букетом троянд.
— Як приємно, — мовила Леся. — А…
— Вибач, ці квіти для Ніни, — відповів, опустивши очі.
— У моєї доньки свято, про яке я не знаю?
— Як би тобі сказати, Лесю. Розумієш, так трапилося… Ми з Ніною… ну, зустрічаємось. І ми вирішили…
— Як зустрічаєтесь? Де? — не могла втямити Леся.
— Ма, яка ж ти не здогадлива. Григорій кохає мене. А я — його.
— Кохає? Відколи? Він же у батьки тобі годиться. Він…
— Ма, яке це має значення? Ну, вибач. Ми вирішили одружитися. Не хвилюйся, тобі не доведеться тратитися на забаву. Григорій про все подбає.
— Господи, як я переживу такий соpом?! За які гріхи мені це все? Ніно, як ти могла?! А ти, Григорію?!
Цього ж дня донька з Григорієм поїхали. Уже рік минув. Ніна так і не наважилася приїхати до матері. Телефонувала лише на великі свята. “Привіт. Як ти? Вітаю. В мене все добре”, — оце й усі розмови. І Леся не поспішала на гостини до доньки і новоспеченого зятя.
Від Ніниних одногрупниць дізналася, що донька взяла академвідпустку в університеті. А згодом перевелася вчитися в сусідню область.
— Навіть не знаю, що порадити, — сказала про всю цю катавасію найкраща подруга.
— І я не знаю, що собі порадити, — мовила Леся. — Не за Григорія душа болить — за Ніну. Я втратила доньку.
— Ти ні в чому не винна.
— Якби жив Максим…
… За спогадами Леся не помітила, що вже промокла і змерзла.
— Лесю, щось трапилося? — гукав з машини сусід з наступного під’їзду. — Ви щось загубили під тим кущем? Ходіть, підвезу. Застудитеся.
— Люблю бузок…
— І моя покійна дружина любила бузок. Всю дачу ним обсадила. Бузочком його називала.
… Після роботи наступного дня Лесю очікувала несподіванка. Під порогом її квартири лежав оберемок бузку. Фіолетового упереміж з білим. Мокрого від затяжного дощу. Пахучого…
— Сусід, — усміхнулася.
Через день чекали нові квіти.
— Дякую, — прошелестіла, притулившись устами до запаморочливо-ароматних кетягів.
Бузковий дощ дарував Лесі гарну долю. Поки що доля стояла, переминаючись з ноги на ногу, вище поверхом. І не наважувалася підійти…
Автор – Ольга ЧОРНА.
За матеріалами – Українське Слово.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
