Марічка вже третій раз без потреби заходить на балкон і вдихає п’янкий запах яблук. Найкраща аромотерапія, яка скидає роки і пробуджує спогади. Які ж ці яблука смаченні, вкусиш, а сік бризкає навсібіч, хрумтить в роті і солодить язик…
– Алло, ви приїдете на вихідні, – питає мама.
Господи, знову їхати. Вона не хоче. На вихідні запланувала піти в кіно, хоч раз, як люди. Вічно мусить все відкладати, бо першочерговим має бути село. Ні, вона не хоче отак собі псувати життя, бо якби не село, то вона була б на вихідні в кіно чи пішли б в кафе. Або вдома посиділи б за якимось серіалом чи соцмережею – тихо і спокійно, без жодних нервів. Тому:
– Ні, не будемо, у Міші робота на вихідні.
– Ага, робота. Добре, добре, не їдьте. Хай птахи яблука дзьобають, хай їх вітер обтрясає, а ви сидіть в тому місті і полежуйте. То, кажеш, не будете?
– Ні, не будемо, – Марійка зціпила всю свою волю в кулак, бо життя є й поза тими яблуками. Страшні діаманти.
– Добре. А яблука пропадуть. А так би повидло закрили чи компот зварили.
– Мамо, тут яблук купа – вибирай, які хочеш.
– Що?, – для мами це удар, – То ти купуєш? Тут обсипаються, а ти купуєш? Совісті нема?!
– Та не купую,- опам’ятовується Марічка, – просто бачила на базарі.
– То не будете?, – уточнює мама.
– Ні, – не так впевнено каже вона, бо не треба було ляпати за куповані яблука.
Мама сумно і докірливо зітхає і кладе слухавку. Марічка торжествує. Нарешті вона відстояла свій особистий простір! Вона відстояла свій особистий простір! Треба ще раз повторити перед дзеркалом!
Вечір пройшов чудово, Міша приїхав з роботи і вони повечеряли, подивилися щось в телефонах лягли спати. Совість залізла таки в її сон. Он вона перед її улюбленою яблунькою. Що це за красуня! Вона, наче, велетенська пишна квітка на короткому стеблі. Особливо, коли цвіте.
– Це рай земний, – каже мама, коли вони любуються тією квіткою, – Як бог все гарно створив, лиш ми не маємо часу то оцінити.
Восени на яблуні осідають червоні снігурі, листя опадає, а вони просвічуються на синьому-синьому небі і чорному гіллі. Колись вона читала казку, як снігурі обдурили зиму. Ці пташки намалювали собі груди червоними ягодами калини і холодна зима не змогла здути ці «яблука», так вони й перемогли. На палітурці була намальована зима, що дує на дерево зі снігурами. Цю книгу їй купила мама…
– Міша, – сказала зранку, – Ми їдемо на вихідні в село. Якщо маєш якісь плани, то зміни їх.
– Але ж ми хотіли піти в кіно.
– На наступні підемо. Треба яблука обірвати.
– Заради яблук стільки їхати? Дешевше купити!
– Ой, що ти розумієш?!
І ось вони їдуть. Міша бурчить про погану дорогу, про витрати на ремонт, про витрати на бензин, про холод в селі, про заморозок, вітер, дощ. А Марічка бачить яблуню, крізь віття блимає сонце, мама дивиться на дорогу і чекає її.
– Казала, що не будете, – вдає здивовану мама.
– Та ви вже так стогнали, що мусили приїхати, – вдає сердиту Марічка.
Обоє по-діловому вперли руки в боки і оглядають з якого боку Михайлові краще рвати яблука.
– Легше обтрясти, – погоджуються обоє.
Михайло бере драбину і вилазить на дерево, яблука такі великі, блискучі. Рве їх і носить, рве і носить.
– Може, швидше обтрясти?, – радить Марічка.
– Ти подивися, які яблука великі, та вони всю зиму будуть стояти. А як попадають, то одразу поб’ються. О, дивися, трісло і одразу сік тече.
Якась дивна магія в цієї яблуні, отак торкнеться ока, руки, губ і вже людина забуває втому, злість і лінь…
Таке, справді, за гроші не купиш.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото – ілюстративне (pexels).