Новосілля вдалося на славу – гості хвалили нашу нову квартиру, ремонт, планування та район. Казали, які ми молодці, що за шістнадцять років спромоглися купити власне житло. Звичайно, що чоловіка Андрія хвалили за його працьовитість та вміння заробити грошей в Україні, а мене за смак та підтримку домашнього затишку.
Це доволі несправедливо, якщо зауважити, що я сама працюю та на себе заробляю і ще й двоє дітей виростила, бо ж чоловік як не на роботі, то він стомлений. Така собі мати-одиначка з чоловіком, який час від часу буває вдома.
І от, власне, з цього й почалося.
Я спочатку мовчала-мовчала, поки гості хвалили Андрія за його досягнення, а мені таке:
– О, Оля, а плитку ти в ванну вибрала погану, бо вона погано митиметься.
– Та ви б бачили, яку вона кухню замовила – до труб ні добратися, ні пролізти. Якби там щось сталося, то треба цю всю гору поличок розбирати до основи аби відремонтувати, – докинув своє вагоме слово Андрій.
Знаєте, рахуй або не рахуй до десяти, але як в тобі вже кипить, то й має вилитись.
– Ну, то замовив би кращу, – кажу я Андрієві, – Побігав би по місту, порівняв ціни, зробив всі заміри і замовив би правильну кухню. В чому проблема?
– Я ще мав це робити? Я ж гроші тобі передавав!, – обурився чоловік.
– Ну тоді мовчи і поважай мій смак, – відрубала я.
Гості насторожилися і вже почали переглядатися, як то негарно на людях з чоловіком сваритися. Особливо робила круглі очі моя мама та свекруха.
– Доню, ти змовчати не можеш, – почала мама, коли я пішла на кухню за черговою стравою.
– Мамо, я мовчу вже шістнадцять років, то, може, же пора й поговорити?
Адже, що я маю в результаті?
Чоловік місяцями відсутній, а я сама з дітьми. Якось вирішила проглянути спільні фото за ці роки, згадати, як наше життя починалося.
І що я бачу – я з дітьми як не на дитячому майданчику, то фото з садочка та школи. Десь вигулькну на чиємусь весіллі і то не завжди з Андрієм. Він присутній на трьох фото, де ми їздили в Кам’янець-Подільський, на Шацькі озера і одне фото з моря, бо Андрій там працював і ми поїхали туди надовго.
От і все життя.
А от його фото – то просто якийсь різновид кольору і смаку шашлику, бо на всіх фото вони з хлопцями собі отак відпочивають: шашлик, сауна, шашлик, кафе, шашлик… І його радісне обличчя.
А от я на фото з Світланкою – вона не хотіла вдягати платтячко і я була змушена цілий ранок її просити, підкуповувати, далі нагримати, але все одно, дитина пішла на випускний в старій сукні, а нова, куплена за шалені гроші, донині висить у шафі. То ж порівняйте радісні обличчя.
Отаке материнство і отаке батьківство.
Я взагалі бачу, що той сімейний віз я тягну сама, а чоловік час від часу приїжджає аби сказати, що колесо у возі хитається і мені треба полагодити і діти надто шумні, то теж я маю з ними щось зробити.
І ось свято, нарешті чоловік буде вдома і я його буду часто бачити. Але чи я цього хочу? Для мене такий стрес, коли він приїжджає на той місяць чи зиму – не передати словами. Все не те і не так та стабільна фраза: «На що я тобі тільки гроші даю».
І он, гості мої любі, дорога родина, теж такої ж думки – давай цій жінці по мільйону в місяць. а вона ще й не спроможеться нормальні меблі та плитку купити. Жінка, що ж з неї візьмеш.
А мене от цікавить – скільки коштує прожите надаремно життя? Скільки? Скільки коштує аби забути все про що колись мріяла, і це далеко не квартира та чоловік з двома дітьми, щось мріяла для себе, хай не грандіозне, але своє, про що за ці всі роки й згадати не можеш. Скільки?
Фото Ярослава Романюка.
