Мати Назарія Махневича дізналася про втрату сина з інтернету. А далі мусила оббивати пороги міністерств, судів, була, навіть, на Банковій і все це – аби змінити статус з «безвісти зниклий».
Йому було лише 29 і ворожа міна обірвала його життя на Харківщині 5 травня. Побратими поховали Героя, але місто було ще в окупації і мати не могла гідно поховати своє дитя. Але найгірше інше – вона мусила доводити, що її дитини більше нема, робити те, що воліла б аби доводили їй, а вона б вірила, що він ще живий.
Матір каже, що вернулася з Італії і першим ділом поїхала в Київ аби там взнати правду, але її не пустили далі першого блокпосту перед Офісом президента. Згорьована жінка казала, що не зрушить з місця, доки їй не скажуть, де її син, щоб вона могла гідно його поховати.
Назарій був професійним військовим і марив армією і служив в 8-му батальйоні 10 гірсько-штурмової бригади.
— Я нічого не знала, тоді перебувала в Італії, вже потім побачила, що почалась війна, — розповіла Світлана Махневич. — У Назарка 19 лютого був день народження, йому виповнилось 29 років. Я приготувала гарний подарунок. Але, на жаль, так і не змогла подарувати його синові…
Назар був дуже патріотичним хлопцем і не раз пояснював матері якісь речі, які вона не розуміла, захоплювався військовою технікою і страшенно зрадів, коли затрофеїв один ворожий БМП.
— На жаль, перед останнім боєм він її втратив, машину сильно обстріляли — вона стала недієздатною, — поділилась Світлана Махневич. — Це додало йому злості і люті. Хоча куди більше, коли син пройшов Бучу, Ірпінь, Гостомель… Казав мені: «Мам, оце все, що ти бачила по ТВ – вважай, що ти нічого не бачила».
2 травня Назар подзвонив до мами і тоді вона почула, що він затинається – це була непролікована контузія.
— Уявляєте, мій син почав заїкатись. Назарко, як я потім дізналась, отримав контузію. Але в госпіталь їхати відмовився, мовляв, треба йти в бій, і я не можу лишити своїх хлопців. Зараз я вже думаю, якби він не зволікав, якби тоді погодився лікуватись, може б і залишився живим. А так через контузію, напевне, гірше і повільніше орієнтувався і не зміг дати раду, коли кинули гранату.
Пані Світлана розповідає про той день, коли з 8 травня побачила в інтернеті допис побратима Леоніда, який висловлював співчуття щодо втрати побратима. Тоді її життя зупинилося. «Безвісти зниклий» – казали в відомствах. А побратими говорили зворотне, ця невідомість не давала ні їсти, ні спати.
— Ми шукали його у списках тих, хто був в полоні, між поpаненими, зaгиблими, ніде Назара не було. Я просила через соцмережі, аби повідомили бодай щось про мого єдиного сина, — пригадує Світлана. — Просила, щоб хоч хтось відгукнувся із його побратимів. Одного разу мені подзвонила дружина побратима. Колі. Першими її словами було «я мушу повідомити вам гірку звістку».
Далі почала збирати свідчення побратимів, подавала до суду аби змінити статус сина.
— Мені самій довелось шукати свідчення, аби сина визнали зaгиблим, — поділилась Світлана Махневич. — Один із побратимів нотаріально затвердив свідчення. Треба було ще бодай одного. Знайшла пораненого побратима Тараса у госпіталі, але у нього не було паспорту, лише Е-документ. А нотаріусам такого не достатньо. Тоді ми записали відео, де він себе назвав і все повідомив, коли і як загинyв мій син. Тоді з цими свідченнями ми з адвокатом подали до суду. Суд ухвалив рішення, і лишень тоді я змогла отримати свідоцтво. Невже не можна внести поправки до Закону зараз, коли йде війна. Щоб не марнувати стільки часу, сил, нервів і здоров’я, доводячи, що твій син загинyв. Було б інакше, якби мені одразу сказали правду. А так родичі мусять пройти через суди і решту. Чому я маю збирати свідчення і доводити, що моєї дитини вже немає?
Світлана каже, що сама збиралась їхати на Харківщину, шукати сина. Вже й контактувала із місцевими волонтерами й депутатами. Єдине, що її спинило, це те, що треба буде просити, говорити, вмовляти тих людей, які це зробили аби віддали тіло. Про себе не думала, а лише про те – чи хотів би цього Назар. І тоді прийшло – він би цього не хотів, і, якби був живим, не допустив би за жодних обставин.
29 вересня Героя таки повернули до рідного Чорткова ы з пошаною провели у останню путь.
Фото: колаж.
10/16/2022
