Чоловіка свого першого Івана я дуже любила і щаслива була дуже з ним. Жили ми в кооперативній квартирі і виховували донечку. Кімнатку йому дали від заводу, де він працював, а потім нас з неї й попросили, бо чоловіка не стало і вже була черга з охочих її заселити. Куди я мала подітися? В ті часи з житлом були великі проблеми, то тепер така думка, наче квартири роздавали як гарячі пиріжки, а насправді треба було роками чекати на заселення і жити як не в гуртожитку, то в такій комуналці.
Довелося мені тоді й оженити на собі сусіда, він був тихим і скромним інженером, чекав на свою квартиру і нічого більше й не хотів. Тоді я й підказала йому вихід, який нас усіх влаштовував:
– Вадиме, чоловікові з жінкою і дитиною дадуть житло швидше, ти подумай, що краще жити нам удвох, мати свою ванну і кухню, ніж чекати роки поки той день настане.
І той погодився, що це має сенс. Ми одружилися і через пів року отримали власну квартиру, я була така щаслива, як ніколи. Не знаю з чим то й порівняти. Як в лотерею виграти мільйон!
Я чесно виконувала свою частину домовленості, ми жили добре, а з часом я й прихилилася до Вадима, бо чоловік він був хорошим.
Отак і нас потім з’явилося на світ ще двійко діток, Саша і Олеся.
Нормальна родина у нас була, як я собі думала. Аж тут моя донька старша й викинула такий фортель, що я не знала, що й думати.
Коли на світ з’явився Саша, то вона вже тоді почала дивно себе поводити. Не хотіла мені ні в чому допомагати, коли я їй говорила, що вона має зробити, то вона просто пізно приходила додому і все. Ні малого заколисати, ні переодягнути, ні нагодувати – вона нічого не хотіла мені допомагати. Насупиться і сидить у своєму кутку, а дитина може не закриватися.
А потім прийшла моя сваха колишня і каже, що забере Надійку до себе, бо дитина не має няньчити братика, як вона того не хоче. Я дар мови втратила. Як то так? Я заради неї живу з чоловіком, який нас усіх годує, а вона не хоче мені допомогти?
– Хай йде, менше клопоту, – відказала на те я, серце мені стискалося від такої несправедливості.
І отак вона згодом і переїхала до бабусі. Коли вже на світ з’явилася Олеся, то я знову кликала доньку до себе жити, але вона мені отак відповіла:
– Сама справляйся зі своїми дітьми! Мені й в бабусі добре.
А де ж була бабуся, коли нас виганяли з квартири? Жила собі і не питала, як ми. А тут дивися, яка заступниця знайшлася.
Роки мої пролетіли і тепер вже мені самій потрібна допомога і що я почула від рідної доньки?
– Хай тебе твої діти, яких ти так любила і ростила допомагають.
– А ти не моя дитина?
– Мене бабуся ростила, а не ти. Ти тільки хотіла аби я тобі дітей бавила і все. Ти про мене навіть не піклувалася.
– А гроші на твої потреби хто бабусі давав?, – дивувалася я.
– Що то були за гроші, копійки, мене дідусь і бабуся виростили, а не ти.
Мені гірко такі слова чути, як згадаю, як все для неї діставала та передавала свекрусі, як між тими дітьми розривалася. А тепер виходить, що й не треба було старатися? Хто тепер те все оцінить?
Мої молодші діти в світах. Хоч і передають мені гроші на все, але хіба то замінить людське спілкування? Не знаю, як бути з донькою, адже я не винна перед нею ні в чому, що б ви порадили?
Написано на основі реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
