fbpx
Без категорії
Хлопчик швидко приживсь у бабусі серед тіток та двоюрідних сестер. Вдома йому останнім часом було незатишно — сумно без сестрички, ще й мама мовчазна, наче кам’яна. Вона лише те й робила, що дивилась на дорогу. Вночі зривалася від кожного звуку та бігла до вікна

Різнобарвні айстри пахнуть ранньою осінню, чорнобривці навіюють спогади про маму. А коли я дивлюся на квітуючий морозець, то завжди згадую двір, де жила самотня жінка з дивним ім’ям Руся.

Звідки воно взялося, мені розповіла мама. Родина тітки Русі була заможною: мали землю, коней, волів, інвентар, гарну велику хату. Дітей у сім’ї було п’ятеро, їх змалечку привчали до праці, брали в поле трудитися. Тільки дочка Віра (вона народилася другою), яку рідні спочатку кликали Вірусею, а потім Русею, ніяк не хотіла «чорну» роботу виконувати, натомість із задоволенням наводила лад у хаті, прала, готувала їжу. Дуже любила читати, вирощувати квіти і… чепуритися. Сміялась і казала, що вибере собі за чоловіка найвродливішого хлопця в селі. У школі дівчинка вирізнялася начитаністю та наполегливістю в навчанні.

Мріяла Руся здобути фах лiкаря, і вчителі казали, що вона свого доб’ється. Та дівочі плани і мрії перекреслила революція. Вірину сім’ю розкуркулили, відібрали все, вигнали з хати. Вони перебралися в стару діряву покинуту мазанку. Батько, не витримавши знyщань бiльшовиків, пoмер. Бувало, що мати з дітьми тижнями перебивалася з хліба на воду. Не до навчання стало Русі.

Та незабаром доля до неї усміхнулася — зустріла гарного освіченого хлопця. Покохали вони з Федором одне одного, побралися, рік за роком вибудовували чепурну хату, допомогли матері з меншими синами у нову оселю перебратися. Жили у любові та злагоді, тішилися сином і донечкою. Здавалося, тепер щастю ніщо не стане на заваді.

Та прийшла війна на поріг. Руся, пригорнувши дітей, провела чоловіка до дороги, з якої він ще довго озиравсь і махав їм рукою. Із села на фpонт ішли чоловіки, назад приходили похоpонки. Руся отримала повідомлення про Федора: пропав безвісти. Жінка так гoлосила, аж сусідам було мoторошно слухати. Ні розум, ні серце не хотіли і не могли з тим змиритися.

Зима принесла їй ще одне гоpе — захвopіла донечка і за добу помepла. Син після цього кілька місяців жив у Русиної матері. Хлопчик швидко приживсь у бабусі серед тіток та двоюрідних сестер. Вдома йому останнім часом було незатишно — сумно без сестрички, ще й мама мовчазна, наче кам’яна. Вона лише те й робила, що дивилась на дорогу. Вночі зривалася від кожного звуку та бігла до вікна… І так із року в рік. Вiйна скінчилась, а вона все Федора виглядала.

Траплялися їй женихи — то чоловік-удівець, то зовсім молодий хлопець пропонували вийти заміж. Але жінка своє вела: «Я Федю люблю. Поки мoгили не побачу, не повірю, що його нема».

Промайнули роки. Русин син, як дві краплі схожий на батька, виріс, закінчив інститут, одруживсь. Ось уже двоє внуків у Русі підростає. Як син квартиру одержав, став кликати матір до нього переїхати. Вона не погоджувалась, мовляв, у гості навідуватимусь, а хату не покину, її Федя будував, з неї до нього в інший світ піду.

Хата в Русі була під снопами, як і в більшості односельців. А таку покрівлю потрібно щороку поправляти — то вітер її поколошматить, то коти роздеруть. Люди жали очерет, сушили його, в’язали снопи і вшивали нові на місце розпатрошених. Руся залатати стріху сама не могла: коли піднімалася нагору, паморочилася голова. То син, бувало, приїде і вшиє, то сестрин чоловік допоможе. Якось ішов заливний дощ, а покрівля ще не була перешита, то стеля у світлиці промокла і обвалилася. Жінка нічого нікому не сказала, просто перейшла жити в кухню. Кожен по-своєму перетерплює біди, Руся, яка призвичаїлась жити з горем на самоті, не звикла власні перекладати на інших.

У напівзаваленій хаті, втім, було на диво чисто і затишно. На кожне свято син поздоровляв маму листівкою. Ними були заставлені стіл, шафа, комин. З весни й аж до морозів у маленькій кухні стояли букетики з квітів, які росли у Русі в дворі — чорнобривці, повняки, мальви, нагідки, айстри і мій улюблений морозець. Коли мама мені казала: «Занеси пирогів тьоті Русі, я щойно спекла», я охоче бігла. Спершу робила екскурсію хатиною, розглядала листівки. Потім виходила на подвір’я і довго бродила серед квітів. Влітку ловила метеликів, спостерігала, як невтомні золотаві бджілки збирають нектар.

Любила я відвідувати обійстя старенької і взимку, але з іншого приводу. Хата Русі стояла на горбочку, тином не була огороджена, то ми, як поверталися зі школи, заходили в її двір, сідали на портфелі та з’їжджали з висковзаної до блиску гірки. Годинами лунали гучні вигуки, сміх, інколи й плач. Бувало, жінка не витримувала, виходила і просила: «Ідіть, дітки, до себе поковзайтесь, у вас такі ж пагорби!» Ми не слухалися, сміялись. А дехто з сусідів обурювався: «От недобра Руська, дітей проганяє!» Те, що в старенької вдови було хвоpе сеpце, після важкої хвоpоби постійно мyчив головний бiль, нікого не обходило. Себе сусіди, мабуть, вважали добрими, хоча спускатися з власних дворів нас чомусь не запрошували…

Пам’ятаю, як одного дня приїхав до тітки Віри син (я саме принесла їй пиріжки) і сказав: «Збирайтеся, мамо, до тата поїдемо». Він таки знайшов братську мoгилу, де разом із 18 зaгиδлими воїнами покоївся його батько. Виявляється, єдиний і на все життя коханий Русин чоловік спочивав вічним сном неподалік рідного села — на Житомирщині. Жінка все бідкалась: «А що ж Феді привезу, крім дорослого сина?» Хапала, що під руку траплялось, і клала назад. Та все ж придумала, який гостинець узяти: повезла земельки з їхнього двору та насіння. Так їй хотілося, щоб дорога мoгилка з ранньої весни до пізньої осені рясніла квітами, що росли на їхньому з Федором колись щасливому обійсті.

Відтоді минуло майже 30 років. Йдучи рідною вулицею, я за давньою звичкою поглядаю на Русин двір. Там давно живуть інші люди, цвітуть інші квіти: розкішні троянди, канни, жоржини. Але в одному з куточків досі росте кущик морозця, який завжди повертає мене в дитинство, навіюючи сумні й водночас теплі спогади про тітку Віру. Не судилося їй стати лікарем, щасливою дружиною, а випало майже весь вік прожити зажуреною солдатською вдовою. У всякого своя доля…

Автор – Ольга МАКОВЕЙ, с. Дібрівка Тетіївського району Київської області.

За матеріалами – Українське слово,

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook