Я готувала себе до того, що маю зберегти лице, привітати сестру і жити далі. Але не змогла.
Перед очима постало обличчя матері:
– Інно, у тебе все є, нащо Бога гнівити? А Вірі треба допомогти.
Скільки можна все Вірі і Вірі? Тому навіть не я, а мій язик вигукнув:
– Я буду оскаржувати заповіт!
В Віри очі стали круглі, ага, думала вже на готовенькому жити? Побудь трохи в моїй шкірі, сестро!
Вся заковика в тому, що мені ніхто в житті нічого не дав просто так. ніхто і ніколи. Я всього добилася важкою працею і наполегливістю, і хоч маю достаток, але це все моє життя в тому, бо я лягаю і встаю з думкою про роботу, у мене нема ні вихідних, ні свят, ні поважних причин аби не працювати.
Я сама собі за водія, експедитора, вантажника, бухгалтера, постачальника і розрадника. Коли не виходить працівник на роботу, то його замінюю або я, або мої діти чи чоловік.
Геть інша справа Віра, вона звикла все життя кліпати очима і робити їх такими великими, аби в них відображалося вся її туга, що життя її не вдалося.
Коли я в дитинстві батькам допомагала, то вона книжечки читала і віршики писала. Коли я пішла поступати на економіста, бо розуміла. Що маю сама на себе заробити, то вона пішла на вчительку української літератури, вийшла заміж за такого ж вчителя на п’ятому курсі, у них двоє дітей і живуть вони в двокімнатній квартирі.
То хто їй завадив думати головою?
– Віро, шукай собі багатого чоловіка, що ти з вчителя матимеш, коли сама на такій самій зарплаті, – радила їй я.
– Ми любимо один одного, – кліпала вона очима, – тобі цього не зрозуміти!
Та чого ж, мені зрозуміти, я полюбила свого чоловіка з першого погляду, але не кинулася одразу від нього дітей на світ одне за другим приводити, а ми спочатку подумали про те, де будемо жити, далі чи є зайві гроші і вже тоді чи зможемо лати все дітям.
І батьки завжди Вірі сумки, гроші, дітей одягали їхніх, на літо до себе брали. До моїх такого ставлення не було.
– Ви й так все маєте, що вам бабуся може купити, – казала їм мама.
Та хоч льодяник і вже дитина рада, хіба ні?
– Візьміть у матері в магазині, – каже їм.
І не бачила мама, що щось не так, розумієте? Не бачила.
Тому вона давно Вірі пообіцяла, що та отримає нашу батьківську хату, доволі добротну з ремонтом, бо батько старався все життя заради тієї хати.
Вона мені й близько не треба, у мене є своя, є квартири дві і машини, я не потребую нічого, але ж ви мене розумієте, чому я так вчинила?
Але на суді сталося якесь чудо – в вірі прокинувся гонор.
– Я відмовляюся від спадку на користь сестри, – каже і пішла геть.
Ну, мені таке геть не сподобалося. Я не хочу всієї хати, я хочу там мати половину і хай собі живе там, але моя частка має бути.
Я вийшла теж, почала до неї телефонувати, але та не бере слухавку. Вже мій чоловік каже, нащо я те все затіяла, тільки час у себе забрала та лишні видатки на адвокатів.
– Що ти цим досягла, – питає мене Петро і правду каже.
Я б уже й забула за ту хату, якби не ця тяганина.
Та й сестра вона мені, хоч рідко, але спілкуємося, бо вона для мене все така ж іншопланетянка.
Стала я рахувати дебет з кредитом і бачу, що з усіх сторін мінус: чоловік не спілкується зі мною, діти теж не знають, чому я так вперлася, гроші на суд пішли, з родиною сестри теж не спілкуюся, мати й батько там теж мною невдоволені. Але найголовніше – я сама собою не вдоволена, не таких емоцій я сподівалася.
Я прийшла до Віри на роботу і коли вона виходила зі школи, то підійшла до неї:
– Віро, я вчинила не правильно. Вибач мені, ти ж знаєш, як я інколи імпульсивно дію. Тут повністю всі папери на твою хату. так, як хотіла мама й тато.
Вона мене обійняла і запросила до себе. У її тісній квартирі попри все був затишок, було місце для мене, що головне і моє улюблене синє горнятко.
Думаю, що визнавати помилки теж треба вчитися, бо ні людина, ні умови в яких вона росте і живе не ідеальні. А ви що скажете з цього приводу?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
