Сталося зі мною те, що й не сподівалася – мій тихий і спокійний чоловік має когось на стороні. Я була готова повірити у будь-що, але ж не в таке, як? Він і додому вчасно приходив, у відрядження не їздив, на вихідних не працював, то за який час?
Все виявилося ще й так випадково- я попала в лікарню і він приніс мені речі, а сусідка по палаті так на нього дивилася, а тоді й мені каже:
– То не моя справа, але я маю тобі сказати, що я цього чоловіка часто бачу з моєю сусідкою, він до неї чи не щодня ходить.
– Що ви видумуєте? Мій чоловік щодня вдома і вчасно приходить. Ви обізналися.
– Ні, точно він, – і ще й сказала ім’я тієї жінки та прізвище.
Хоч я в таке й не вірила, але ж є у Толика на роботі Марта і прізвище у неї таке, він роки там працює, то я майже всіх знаю.
Я вирішила перевірити і таки застала його з тією Мартою за ручки. Він не відпирався, тільки очима кліпав, а Марта, Господи, та то як Анатолій тільки в спідниці, два чоботи пара теж вся розчервонілася і мовчить.
Я не знала що робити і що думати, бо двадцять п’ять років куди викину? З такими думками я й приїхала до матері і почала її питати, що ж мені робити далі? Було таке відчуття, що я добряче пововтузилася в болоті і маю негайно з себе те все змити, очистити.
Мама охкала і ахкала, а далі бабуся вирішила додати та таке сказала, що хоч стій, хоч падай.
– А що такого, не убуде від твого чоловіка, як він з тією побуде. Всім вам вистачить і нема про що думати.
Ми з мамою там мало з крісел не попадали, а бабуся й далі говорить.
– В мої часи було дуже з чоловіками скрутно, на одного хлопця по десять дівчат припадало, коли б не більше, а кожна хотіла мати дитину, а де ж її взяти? То отак я йшла по селу і бачила по дітях, котрі мого чоловіка. Але вони до мого сімейного життя не пхалися і я їм нічого не казала.
– Не пхалися?, – я вже аж засміялася.
– Ні, ні одна не прийшла до мене казати, що була з моїм чоловіком, а подруга моя найкраща, то його навіть від себе гнала, коли вона вже мала від нього дитину: «Мені дітей досить, а ще прийдеш, то віника відвідаєш». Кожна тоді хотіла мати дитину, кожна, а як було інакше. Отак і ділилися і ще й на вулиці віталися. Часи були такі…
– Ба, ну ви й даєте! Порівняли часи.
– А чого ж ні? Та жінка самотня, хто її на старість онуками потішить? Ніхто. Отак її рід і пропаде, думаєш дуже їй твій Толик треба буде? Трішки скористається і все.
Ми з мамою пішли геть з кімнати, бо нащо таке порівнювати? Колись які були важкі часи, то хай, а тепер вільних купа, то нащо в родини залазити? Мама радить все ж почекати, може він сам якось вирішить, що робити далі, кого вибрати.
– Звичка – сильна штука, він вернеться до тебе, будь певна.
Прийшла додому, а там Толик веде себе так, наче й нічого не сталося, випитує, як мама і бабуся. Вечерю приготував, але не тому, що завинив, а тому, що він так робить, коли мене нема довго. Про свою Марту ні слова. А я теж не знаю, що робити: докопатися до істини чи так само ігнорувати? Що порадите?
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота