Свекруха мною натішитися не могла, всім хвалилася, яка я добра господиня і мама. Тоді, двадцять років тому, її слова здавалися мені заслуженими і правдивими. Мені хотілося вірити, що я все роблю правильно. Плітки в селищі мене мало хвилювали, хоча сусідки часто шушукалися за спиною — не кожна зважиться піти в хату до вдівця з двома малими дітьми на руках.
Тепер я стояла біля вікна старої батьківської хати, куди повернулася три місяці тому. На підвіконні лежала квитанція за світло. Сума там була велика, тому доводилося економити — я опалювала лише одну кімнату, де стояло моє ліжко та старий телевізор. Через брудне скло я дивилася на занедбаний садок. Дерева розрослися, нижні гілки розчавили старий дерев’яний паркан, який подекуди вже повністю впав на землю.
Мій двоюрідний брат Олег приїздив минулого тижня. Він навіть не зайшов до хати, розмовляв зі мною біля хвіртки, тримаючи руки в кишенях куртки.
— Тобі ця розвалюха навіщо? — спитав він і сплюнув на брудний сніг. — Тільки гроші на ремонт витягуватиме. У місті квартира є, чого ти сюди приїхала? Продай. У мене є знайомий, шукає ділянку під забудову. Дасть нормальну ціну. Ну й мені за клопіт трохи підкинеш, я сам усе оформлю.
— Не хочу я нічого продавати, Олеже, — тихо відповіла я, застібаючи верхній ґудзик свого старого пальта. — Це батьківське. Нехай стоїть.
— Як знаєш, — буркнув він і сів у машину. — Потім лікті кусатимеш, коли дах повалиться.
Тоді, коли мій чоловік Ігор ще був живий, ми теж обговорювали цю хату. Ми сиділи на кухні в міській квартирі, я мила посуд, а він лагодив стілець, прикручуючи нове кріплення до ніжки.
— Що будемо робити з селом? — запитала я тоді, витираючи руки рушником. — Олег каже, треба збутися, поки купують.
— Дачі в нас немає, — відповів Ігор, не піднімаючи голови від роботи. — Куди ми влітку поїдемо? А там город, картоплі своєї посадимо, яблука будуть. Та й онуки колись з’являться, буде де на свіжому повітрі побути. Не думай продавати.
Тепер я згадувала ту розмову щовечора. Онуків у мене не було, як не було вже й самого Ігоря. Перше Різдво в селі я провела в абсолютній самотності. Купила в магазині все на кутю, зварила картоплі і відкрила помідори. Ось і вся вечеря.
Жодної радості це не принесло. Їжа здавалася мені без смаку, а в хаті було занадто тихо — я чула лише, як цокає старий настінний годинник. Мені було важко дихати від усвідомлення того, що я тут нікому не потрібна.
Сусідка Оксана, яка жила через паркан, зайшла ввечері. Побачивши, що я сиджу на стільці в куртці й просто дивлюся в одну точку, вона зітхнула й сіла навпроти.
— Не побивайся ти так, Іро, — сказала Оксана, поправляючи хустку. — Молоді вони ще. От притисне життя, тоді згадають про матір, прибіжать як миленькі.
— Може, я десь помилку зробила? — я підперла щоку рукою, відчуваючи, як усередині все стискається від болю. — Може, занадто багато їм дозволяла, мало вимагала?
— Та ти що? — Оксана махнула руку. — Інша рідна мати так над своїми дітьми не трясеться, як ти над Ігоревими.
— Якби Ігор був живий, усе було б інакше, — прошепотіла я, стримуючи сльози. — Треба було тоді, на самому початку, свою дитину народити. Може, зараз хоч хтось би мені зателефонував.
Ми з Ігорем познайомилися на заводі, де обоє працювали в цеху зборки. Його першої дружини не стало, коли син Віталик почав ходити до школи, а доньці Олі було п’ять років. Навколо Ігоря крутилося чимало жінок із заводоуправління, чоловік він був помітний, але брати на себе турботу про двох маленьких дітей ніхто не поспішав.
Кожній хотілося власних дітей, а не чужих.
Родичі Ігоря допомагали як могли. Його мати приїжджала тричі на тиждень, варила суп і прала білизну. Сестра забирала дітей на вихідні. Але всі втомлювалися, у кожного були свої турботи. Як мені потім розповідав сам Ігор, одного разу ввечері його мати сіла на диван поруч із ним і сказала прямо:
— Довго ти так не протягнеш, Ігорю. Тобі дружина потрібна. Діти малі, їм жіноча рука в хаті треба. Поки не виросли, швидше звикнуть до нової людини.
— Мамо, ви ж знаєте, — похмуро відповів він тоді.
— Знаю, що ти сумуєш за дружиною. Але її вже не повернеш, а про живих думати треба. Оля завтра в садок не піде, у неї кашель, мені знову відпрошуватися з роботи?
— Ви думаєте, жінки в чергу стають за чоловіком, у якого на руках двоє дрібних дітей? — різко кинув Ігор.
Через місяць після тієї розмови я поверталася зі зміни. На заводських сходах було дуже слизько — сніг підтанув, а до вечора взявся кригою. Я не втрималася, нога поїхала вбік, і я важко впала, випустивши з рук сумку. Біль у кісточці був таким сильним, що в мене перед очима все попливло.
Ігор, який ішов слідом, підхопив мене під руки.
— Жива? — запитав він, збираючи мої речі. — Давай допоможу встати. Спирайся на мене. Наш завгосп зовсім з глузду з’їхав, сходи почистити не можуть. Ти з якого цеху?
— З третього, — простогнала я, намагаючись не наступати на праву ногу.
— А я з п’ятого. Потерпи, тут до медпункту недалеко, хай подивляться.
Він довів мене до заводського медичного пункту, почекав, поки мені перев’яжуть ногу, а потім викликав машину й довіз до мого гуртожитку. Наступного дня після зміни Ігор прийшов знову. Приніс пакет із яблуками.
Моя сусідка по кімнаті, Валя, як тільки Ігор пішов, відразу почала мене розпитувати:
— Це хто такий? Чого мовчала? Чоловік видний, серйозний. Давай, Ірко, хапай його. Тобі вже тридцять, не дівчинка. Скільки можна в гуртожитку сидіти?
— Та який чоловік, Валю? — я роздратовано поправила еластичний бинт на нозі. — Він просто допоміг мені дійти. У нього діти є, двоє.
— Оце погано, — Валя відразу втратила інтерес.
— Він удівець.
— Ну, тоді зрозуміло, чого він навколо тебе ходить. Няньку шукає.
Але Ігор приходив ще кілька разів. Приносив то хліба, то якісь консерви, сідав на краєчок стільця, крутив у руках шапку.
Довго не засиджувався, завжди дивився на годинник — йому треба було бігти, забирати Олю з садка. Коли я почала нормально ходити, він запросив мене в кіно на вихідні. Ми сиділи на останньому ряду, Ігор тримав мене за руку, і мені ставало спокійніше від його присутності.
Ми зустрічалися близько чотирьох місяців. Наприкінці весни, якраз на мій день народження, ми гуляли в парку. Ігор зупинився біля старої альтанки й дістав із кишені маленьку коробочку.
— Виходь за мене, Іро, — сказав він просто, без зайвих слів. — Знаю, що важко буде. Але я допомагатиму у всьому.
— Я ж на два роки старша за тебе, Ігорю, — тихо відповіла я, дивлячись на свої старі туфлі. — Та й діти твої… Раптом вони мене не сприймуть? Раптом я не зможу стати їм матір’ю?
Весілля ми не гуляли, просто розписалися в РАЦСі.
Я зібрала свої дві валізи й переїхала з гуртожитку в двокімнатну квартиру Ігоря. Перші тижні були для мене справжнім випробуванням. Мала Оля ховалася за спину батька, коли я заходила в кімнату, а Віталик навмисно ігнорував мої прохання прибрати іграшки і піти вчити уроки. Я не кричала, хоча всередині все кипіло від безсилля. Я терпляче готувала їм каші, прала заляпані брудом штанці, читала казки на ніч, намагаючись заслужити бодай краплю довіри.
Поступово діти звикли. Спочатку Оля випадково назвала мене мамою, коли забила коліно й прибігла до мене на кухню. Віталик теж перестав дивитися на мене спідлоба. Моя свекруха, приїжджаючи в гості, не могла нарадуватися на порядок у хаті. Якщо якась із сусідок на лавці біля під’їзду намагалася назвати мене «мачухою», свекруха відразу обривала розмову:
— Не смій так говорити! Ірина для них більше ніж мати. Дай Боже кожній дитині таку турботу.
Якось увечері, коли діти заснули, Ігор обійняв мене на кухні.
— Іро, може, про свою дитину подумаємо? — тихо запитав він. — Поки роки дозволяють.
— Навіщо, Ігорю? — я похитала головою, притискаючись до його плеча. — У нас уже є Віталик і Оля. Вони мені стали рідними. Нам б цих на ноги підняти, грошей і так ледь вистачає від зарплати до зарплати.
Роки летіли дуже швидко. Віталик закінчив школу й вступив до політехнічного інституту. Оля малювала у блокнотах якісь сукні й мріяла про курси дизайну, які коштували великих грошей. Заводських зарплат уже ні на що не вистачало. Тоді Ігор прийняв рішення — звільнився й поїхав через знайомих на будівництво за кордон.
Я залишилася одна з двома підлітками. Гроші чоловік присилав справно, але вдома його не було місяцями. Все господарство, закупки, батьківські збори — все це було на мені. Я втомлювалася так, що іноді вечорами просто не могла підвестися з крісла, але думала, що це все заради майбутнього наших дітей.
Віталик закінчив інститут і майже відразу заявив, що збирається одружуватися. Його обраниця була з міської родини, молоді вирішили жити окремо. Якраз перед цим не стало свекрухи, вона залишила свою однокімнатну квартиру онукам.
Віталік із дружиною зайняли те помешкання. Ігор приїхав на весілля втомлений, схудлий, із якимось сірим відтінком шкіри. Проте він знову збирався їхати назад, аби заробити Олі на навчання.
— Тобі підлікуватися треба, Ігорю, — говорила я йому, звично збираючи сумку. — Ти ж кашляєш ночами, спина в тебе постійно болить. Сходи, хай направлять на огляд.
— Нема коли, Іро, — відмахувався він. — Трохи ще там побуду, грошей зберу, приїду — тоді й піду по лікарях. Олі треба допомогти, вона ж сама не впорається.
Цього разу мій чоловік повернувся раніше, ніж планував. Його привезли колеги по роботі. Він уже майже не міг ходити самостійно, постійно лежав на дивані, відвернувшись до стіни. Жодні мої намагання допомогти не діяли, він згасав на моїх очах за кілька тижнів. Мене охоплював відчай від того, що я втрачаю єдину близьку людину.
Якось він покликав дітей до свого ліжка. Я сиділа поруч, міцно тримаючи його за холодну руку.
— Віталику, Олю, — тихо сказав Ігор, важко ковтаючи повітря. — Пообіцяйте мені, що не залишите матір. Вона на вас усе життя поклала, виростила, як своїх. Тепер ваша черга про неї дбати. Вона у нас одна. Бережіть її.
Діти слухняно кивали, Оля плакала, витираючи сльози рукавом кофти. Віталік стискав кулаки й обіцяв, що все виконає.
Після похорону в нашій квартирі стало зовсім порожньо. Оля постійно закривалася у своїй кімнаті, Віталик заходив дуже рідко, говорив, що має багато роботи. Одного разу ввечері я підійшла до дверей Олиної кімнати, щоб покликати її вечеряти, і випадково почула, як вона розмовляє по телефону з братом. Гучний зв’язок був увімкнений, тому голос Віталіка я почула дуже чітко.
— Андрій пропонує розписатися, — говорила Оля. — Але де нам жити? Знімати квартиру зараз дуже дорого, моєї зарплати не вистачить. Його батьки в селі, помагати не мають чим.
— Олю, ну так живіть у нашій квартирі, з Іриною, — відповів Віталік. — Місця вам вистачить.
— Ага, все життя мріяла з нею під одним дахом товктися, — пирхнула Оля. — Це тобі добре, ти окремо сидиш у бабусиній хаті, ніхто тобі в тарілку не заглядає. А мені тут терпіти її порядки?
Я відійшла від дверей, так і не покликавши її. Повернулася на кухню, сіла на стілець, і в мене всередині все просто похололо від образи. Проте я вирішила промовчати — подумала, що вона просто злиться через батька.
Через два місяці Андрій переїхав до нас. Оля відразу змінилася, стала дуже різкою. Вона розмовляла зі мною крізь зуби, часто зачиняла двері прямо перед моїм носом. Будь-яке моє прохання сприймалося нею як особиста образа.
Якщо я просила витерти за собою стіл чи прибрати взуття в коридорі, Оля починала кричати на свого чоловіка у своїй кімнаті так, щоб я все це чула. Я все терпіла, вважаючи, що їм просто важко звикнути до спільного життя.
Якось я збиралася на роботу і випустила горня від кави, яке щойно помила.
Двері кухні миттєво розчинилися. На порозі стояла Оля в розпатланому халаті, її обличчя було злим.
— Ви можете не гриміти з самого ранку? — крикнула вона на мене.
— Олю, я випадково випустила, — почала виправдовуватися я, збираючи уламки руками й боячись підвести на неї очі.
— І взагалі, хто ви така, щоб тут свої порядки встановлювати? Ви для нас чужа людина. Мачуха звичайна. Поки тато був живий, ми терпіли, робили вигляд, що ви нам матір, щоб його не засмучувати. А тепер тати немає. Можете збирати речі й іти звідси. Це квартира моїх батьків, її тато з мамою отримували, вашого тут нічого немає.
— Олю, дитино моя, що ти таке кажеш? — я підвелася, уламки випали з моїх рук назад на підлогу. Мені здалося, що весь мій світ просто рухнув у цей момент.
— Не смійте мене так називати! — вона майже верещала. — Яка я вам дитина? Набридло ваше лицемірство.
З того дня моє життя в квартирі перетворилося на суцільний кошмар. Оля більше не зверталася до мене, навіть не дивилася в мій бік. Якщо ми стикалися в коридорі, вона просто відверталася. Віталик, якому я зателефонувала того ж вечора, відповів мені сухо й байдуже:
— Ну а що ти хотіла, Іро? Оля права, їм треба своє життя будувати. Квартира дійсно батьківська.
Коли я збирала свої дві валізи — ті самі, з якими я прийшла сюди двадцять років тому, — мене ніхто навіть не спробував зупинити. Віталик, який приїхав нібито проконтролювати процес, сидів з Андрієм на кухні, вони тихо обговорювали якийсь майбутній ремонт. Оля стояла в дверях моєї колишньої кімнати й уважно стежила за кожним моїм рухом, перевіряючи, щоб я випадково не взяла разом зі своїм старим одягом щось із майна її батьків.
— Ключі на тумбочці залиш, — кинула мені Оля, коли я взяла в руки валізи.
Я нічого їй не відповіла. Просто вийшла з під’їзду, навіть не подивившись на вікна квартири, де віддала всю себе чужим дітям.
Тепер я сиділа біля вікна в селі, дивлячись на порожню вулицю. На дорозі з’явилася поштова машина. Я швидко накинула куртку й вийшла на ґанок, де якраз зупинилася наша поштарка Марія.
— Маріє, є щось для мене? — з надією в голосі запитала я, міцно тримаючись за холодні перила, щоб ноги не тремтіли.
— Може, лист який чи листівка з міста? Від Віталика або Олі?
Марія повільно перебрала стос газет у своїй сумці, важко зітхнула й подивилася на мене з очевидним жалем.
— Нічого немає, Іро. Тільки квитанція за газ та газета місцева. Ніяких листів тобі немає.
Я залишилася стояти на ґанку, дивлячись їй услід. Мій телефон у кишені мовчав. Діти, яких я стільки років вважала своїми, просто викреслили мене зі свого життя.
