Чого ж я ходжу, мов прив’язана? Невже через той випадок?
Ми з Василем жили добре за мірками всіх друзів і знайомих: квартира, машина. В село до його батьків їдемо регулярно допомагати.
Якщо чесно, то вихідні я дуже не любила, бо завжди Василь придумував якусь роботу: то в село, то в магазин йому щось треба для рибалки і заодно я маю в сусідньому купувати продукти. А про саму рибалку взагалі мовчу, бо вона забрала в мене чоловіка. ніякої теми, крім того, коли нерест, що можна ловити на вудку, яки й прикорм брати, а в нього чоботи протекли, то треба нові.
А принесе отієї риби з кістками, їсти просто неможливо.
Правда, коли він сказав зварити уху з марени чи як там ту рибу звали. Поїв голову. Що він перетерпів всю ніч.
Звичайно, що я не дуже йому співчувала, а в душ надіялася, що рибний запал хоч на кілька тижнів приведе його до тями. Та де.
Просто цю рибу перестав брати додому і все, далі купа луски по кухні, далі я все те сама чищу, а він їсть. Звичайно, що теми для розмови були лише про найближчі вихідні, куди їхати і що я маю для цього приготувати в дорогу.
Так сталося, що дітей ми мати не могли, тому й тем інших не було, а говорити один про одного, а, значить, зачіпати ту теми, ніхто вже сил і бажання не мав.
Скільки тоді на початках було переговорено, було дано обіцянок бути разом попри все, любити і підтримувати один одного. А результат ось такий – у нього рибалка, а у мне прибирання і чищення.
Звичайно, серіали, а як мені світ побачити, як не через екран. Ми ж нікуди не їдемо, ніде разом не відпочиваємо. Він казав, що мріє поїхати до Норвегії, бо там така риба ловиться і він би там жив.
А я от дивлюся програми про цю країну і не хочу жити в такій похмурій країні з дощовою погодою. І ось настав день рибалки, коли чоловік зрозумів, що щось в нашому житті не так. Приїхав засмучений і нічого не зловив, я це й пов’язала з поганим настроєм.
Довго мені нічого не розказував, а, коли я почала питати чи йому щось нема і чи знову риби тієї не поїв, то він і проговорився.
Виявляється, у них новенький з’явився в компанії і ось сіли вони обідати і кожен виклав своє.
– А у нього, Ніно, і курочка запечена домашня, і салатик, і сало, і бутерброди двох видів… А ми всі, повитягали те, що ви нам приготували. От ти мені дала з собою шість бутербродів і сказала, що можу собі там риби на вогні посмажити і все. А у нього просто все свіже і смачне. Я спочатку подумав, що то він має молоду дружину, того та й старається і ще й з хлопцями з цього приводу жартував. А він каже: «Ми з жінкою разом в шлюбі тридцять років, думаю, як і ви». І я тоді не розумію, в чому ж тоді різниця, коли ми й віку одного, жінки однакові та й заробляємо ми відносно однаково, а така різниця в відношенні?
Далі чоловік розповів, що він не хотів на пряму питати, але вони все одно перевели це на жарт, що він просто не такий відданий рибалка, того жінка й старається.
– Але потім він мене підвозив додому і я його почав розпитувати за життя, – каже далі чоловік, – І він почав говорити, що не кожен раз може виїхати, бо з дружиною чи кудись їдуть разом чи їдуть по її справах, куди вона хоче. Я тоді й вигукнув: «Та ти жінці потураєш, моя знає, що як рибалка, то закон!». А він, Ніно, так на мене дивиться, а потім каже: «Дожився ти до сивого волосся, а розуму нема. Якщо ти жінці не приділиш часу, не поговориш, не допоможеш, не розрадиш, не погладиш, то як вона до тебе буде з серцем?».
Після цієї розмови я так втішилася, що чоловік нарешті мене зрозумів, нарешті!
Що тепер все у нас зміниться і ми будемо щось робити разом, я вже навіть знала що – купити дачу, вирощувати там щось чи сад закласти. Хоч не маємо дітей, то інші люди про нас згадають добрим словом.
– То я, Ніно, тобі хочу сказати, що ти мене просто не поважаєш за всі ті роки, що я з тобою живу! Та інший на моєму місці і гуляв би, і нагулював. А я все додому та до тебе, а ти отак до мене ставишся? Що всі мої друзі побачили, що мною жінка нехтує!
Він так розпалився, далі почервонів і впав. Швидка приїхала, але було пізно.
І ось тепер я наче на роботу сюди ходжу. Не жили ми добре, й моментів радісних нема, але я все вишукую та пригадую, хоч найменші, хоч його згадую, як з рибалки приходив та хвалився. Таким був потішним…
Невже, мене так совість мучить?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота