Тарасик міцно тримається за татків палець. “Ти від мене більше не втечеш? – перепитує, піднявши голову. – Ніколи-ніколи?” Цим наївним запитанням він наганяє хмаринку смутку на мамине обличчя. “Не доведи, Боже, таке пережити знову. Збережи нашу сім’ю”, – і Віра тихцем хреститься.
ЗАМІЖ З-ЗА ШКІЛЬНОЇ ПАРТИ
Коли Сергій смикав її за довгі коси, всі в класі хихотіли: “Тілі-тілі тєсто, женіх і нєвеста”. Вона кидалась на нього з портфеликом, а Сергійко сміявся голосніше за всіх і швидко тікав від дівчиська. Так було в молодших класах. А у старших Сергій став серйознішим. Не дражнив і не бився з Вірою, а лише пильно-пильно дивився, як вона відповідає біля дошки, а якось насмілився і запропонував: “Віро, давай будемо дружити. Я захищатиму тебе від інших хлопців”. І вона погодилася. Поступово дружба переросла в кохання, і вони вже не соромлячись йшли зі школи за ручки.
– Ой, дивись, Павлівно, скоро невістку в хату син приведе, – підморгували до колгоспного бухгалтера водії.
– То хай приводить, аби вона його любила та шанувала, а я себе образити не дам, – голосно сміялася жінка, яку в селі позаочі називали Гарбузихою, бо була велика та огрядна.
Тому вона не вельми здивувалась, коли одного разу Сергій прийшов додому і сказав, що буде одружуватись. Не відмовляла, хоча лише цього літа десятий клас закінчили. Весілля, то й весілля. Дещо з колгоспної комори до шалашу взяли, та й гроші Гарбузиха мала.
Віра була в сім’ї найстаршою донькою. В хаті бавилося ще дві сестрички та в колисці агукав братик. Тож зрозуміло було, що мала йти в невістки.
– Ти, доню, дивись, кажуть, характер в Гарбузихи не з медом. Не виступай до неї, змовч краще, коли що не так, – повчала мати.
Та жити молоді пішли не до Гарбузихи, а вирішили оселитися в бабусиній хаті. Хотілося самостійності. Сергій почав їздити за кордон на заробітки. Невдовзі придбали старенькі “Жигулі”.
– Віро, давай відкриємо маленький магазинчик. Дивись, в нашому селі ніякого нема: хліб купити – і то треба до райцентру їхати, а так все буде на місці. І людям добре буде, і ми якусь копійку заробимо, – переконував чоловік.
Віра була тиха, спокійна, тому без будь-яких заперечень погодилася.
– А ти торгуватимеш у магазині, щоб не наймати продавця. Створимо таке собі сімейне підприємство, – лагідно обіймав свою кохану.
Батьки схвалили ідею молодого подружжя. Допомогли на перших порах грошима, а тоді закрутилося-понеслося. В селі їм багато хто заздрив – такі молоді, обом і двадцяти нема, а диви, які розумні – власний бізнес відкрили. Не те, що інші діти – лише тринькають гроші. Віра з Сергієм не зважали на заздрісників. Працювали не покладаючи рук. Сергій по кілька днів не з’являвся вдома, все за кордоном був, зате статки щоразу збільшувались.
ПРОГРАВ ЖИТТЯ У ГPАЛЬНИХ AВТОМАТАХ
Лише через три роки після весілля Віра відважилася наpоджувати. На той час вони вже міцно стояли на ногах. Збудували власну оселю, мали вже два автомобілі.
– Коханий, в нас буде дитина, – пригортаючись до чоловіка, якось повідомила Віра.
Сергій не знав, як виразити свою радість: кружляв дружину по кімнаті, обціловував, а коли заспокоївся, сказав: “Тепер я найщасливіший чоловік у світі!”
Хрестини справили пишні. Накликали п’ять пар кумів. Приїхали знані чиновники з адміністрації, лiкарі. Дарували, бажали, щебетали біля щасливих батьків. А далі все пішло під укіс. Сергій почав зникати з дому. Коли Віра телефонувала на мобільний, він не відповідав. Чоловік міг приїхати під ранок знеpвований, а наступного вечора навпаки – радісний, ще й гору подарунків їй та Тарасику навезти. “Що з ним?” – часто намагалася розгадати таку дивну поведінку дружина. Коли почала розпитувати Сергія про причини, він лише віджартовувався: “Життя таке, непевне, то смуга біла, то чорна”. Що це означало, Віра не розуміла. Не знала у кого питати поради, а тому вирішила піти до свекрухи: хто краще, ніж мати, знає, що з її дитиною.
– Це ти така тютя, до цих пір нічого не знаєш, – накинулась на неї Марія Павлівна, – вже ціле село говорить, що Сергій в гральних автоматах гроші просиджує. Вже магазин один має продавати, а жінка нічого не знає! То нащо ти така потрібна?!
– Та я ж з дитиною цілими днями сиджу, звідки маю знати ці плітки, – намагалася виправдовуватися Віра.
– А що то за жінка, яка не бачить, що з її чоловіком коїться. Ти повинна дослухатись до його душі, а не думати лише про себе, – не відступала свекруха.
Додому поверталася вся в сльозах. Ввечері Сергій знову приїхав сердитий.
– Ти знову гроші програв? – вирішила запитати напряму.
– Ні, весь магазин, – стомлено мовив.
Нічого не сказала, прийшла обійняла. “Ми переживемо це. Ти сильний. Навіщо тобі ці автoмати?” – як вміла, так заспокоювала. “Пробач мені, я більше навіть не гляну в той бік”, – дивлячись в очі, пообіцяв.
Та наступного дня все повторилося. Не допомагали ні вмовляння, ні сльози. Свекруха навіть сварилася з сином, але, разом з тим, не втрачала моменту, щоб дорікнути невістці, що в цьому є її вина. Через місяць прийшли якісь чоловіки і сказали віддати документи на обидва магазини. “Ваш чоловік їх програв”, – пояснили.
Сергій пішов сам. Віра того дня була з Тарасиком в полiклініці, а коли прийшли додому, не побачили ні татка, ні його речей. Кинулась до телефону.
– Маріє Павлівно, а Сергій у вас? – несміливо запитала.
– А чого він має бути в мене? В нього є своя хата і сім’я. То твій чоловік, от і думай, де він подівся, – бурчала Гарбузиха.
Віра обдзвонила усіх друзів та знайомих. Ніхто не знав, де Сергій. Та в селі нічого ні від кого не втаїш. Якось забігла сусідка нібито за сіллю і мимоволі бовкнула: “А твого Сергія у райцентрі бачили, як пляшки збирав”. Швидко Тарасика завезла до батьків – і на пошуки. Обходила чимало вулиць, але марно. Згодом ще кілька разів їздила туди спеціально і таки здибала Сергія. Спочатку навіть не впізнала у скоцюрбленій постаті свого чоловіка.
– Сергійку, це ти? Що з тобою? Навіщо ти так зробив? – ластівкою кинулася до нього.
– Вибач, Віро, – дихнув пеpегаром, – я зpуйнував своє життя і не хочу pуйнувати ще й ваше.
– Повертайся до нас, ми разом станемо на ноги. Я ж тебе люблю, – просила слізно.
– І я вас люблю. Саме тому не хочу бути для вас тягарем, – і, розвернувшись, пішов.
…Сергій постукав у двері свого будинку через два роки. Відчиняти побіг маленький Тарасик.
– Мамо, там дядя, – пролепетало хлоп’я.
Віра вийшла побачити гостя і… остовпіла.
– Я вас люблю, – просто сказав Сергій, поцілував дружину і простягнув їй квіти.
Автор – Руслана ТАТАРИН.
За матеріалами – Українське Слово,
Фото – ілюстративне.
За матеріалами.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
