Христя мріяла вийти заміж. Усі подруги вже були “там” ходили поважно із колясками і спілкувались на якійсь тільки їм зрозумілій пляшечково-підгузковій мові, а Христя все сама і сама. “Хочу вийти заміж, хоч за кого, аби лиш уже бути заміжньою”.
А Ромка мріяв про нову машину. Велику таку і сучасну. Або хоча б ось таку, як тато придбав нещодавно. Але у Ромки було двоє малюків жінка в декреті і квартира в оренді, тож про авто поки ніяк і говорити було. А Ромка повторював: “Усе б віддав, аби була в мене машина”.
Ну а Валерія марила відпочинком. Ніби ж і вийшла на пенсію, але від того клопотів менше не стало. У домі купа онуків, син приходить з роботи і на другу біжить, а вона тримаючи однією рукою найменшого складала йому у судки обід. Ногою виймала прання із пральної машини, а іншою рукою виганяла корову у череду. “От лягти б і лежати. Просто в стелю дивитись, аби ніхто не чіпав і ніяка би робота не чекала” – мов мантру повторювала вона.
Ну а Кирила була інша мрія – тиша. Жінка все від нього щось хотіла, невістка поруч щось розповідала, а син запитував. Його від отого “тату” аж підносило і клало. “Тиші. Як я хочу тиші” – бубнів собі під ніс.
І знаєте, Христя таки вийшла заміж і вийшла саме за “когось”, бо Павло для сім’ї створеним не був. Гуляв, водив друзів, а Христя сама тягнула усе кілька років, аж доки не з’явились діти і в дім не зазирнули злидні. І ніби мрія здійснилась – заміжня, має одразу двох діток, та от Христя від того щасливішою не стала.
У Ромки з’явилась машина. Він їздить нею на роботу, як і мріяв, але то машина його батька. Не стало його надто швидко і до 50 не дожив. Вся сім’я лишилась сиротами, бо він мов той Колос, тримав на собі її добробут. І сидить Ромка за кермом омріяної машини і не радий їй. Тепер би він віддав “усе” аби повернути той час, коли з-за керма цієї машини виходив його батько.
А Валерія відпочиває. Лежить і дивиться у стелю, зовсім, як мріяла. Не чекає її робота, не треба бігати за онуками і ніхто її не турбує. Прийде донька, змінить Валерії підгузок і лежить Валерія далі нерухомо. Відпочиває, бо вже ніколи і не підведеться.
А у Кирила у домі така омріяна тиша. Ходить він абсолютно порожньою квартирою і лиш зрідка гірко зітхає поглядаючи на портрет жінки і сина з невісткою. Поправить чорну стрічку, та замінить водичку у склянці, зверху покладе свіжий окраєць хліба. І ніхто не кличе його “татком” ніхто у нього нічого не просить, і не розповідає йому голосно останні новини. Тиша, як і мріяв.
А я мріяла виїхати зі свого села якнайдалі. Мріяла поїхати і ніколи не повернутись, не бачити тієї нескінечної роботи, тих корів і тих свиней. Хотіла сидіти і визирати із вікна квартири і жити у столиці. Пишу ці рядки на балконі десятого поверху. Ми таки переїхали у столицю, і таки, вже точно знаю, ніколи я не побачу ні рідного дому ні свого села.
А Всесвіт? Він виконує бажання, от тільки, чи того ми хочемо насправді?
Світлана Т.
Головна картинка ілюстративна.
