— Привіт подруго! Гарно виглядаєш, зовсім не постаріла не те, що я. Бач, як лялечка.
Тамара зітхнула:
— Звичайно, тобі завжди в житті щастило і чоловік попався роботящий, он, як тебе шкодував. Пам’ятаєш, як він з самого ранку сам корову доїв, щоб ти, мов панночка змогла довше поспати? Звичайно ж пам’ятаєш. А як сміялися люди, коли він надягнув мотоциклетний шолом для того, щоб корова хвостом не вдарила його по голові. Бо хвіст весь в колючках, як трісне, то мало не здасться.
Тамара помовчала трохи, поправила білесеньку хустку:
— А коли ваш первісток, Сашко народився, то твій Іван на радощах цілий тиждень пригощав односельчан.
А потім ночами вставав до дитини, він завжди тобі, Наталочко допомагав. Пощастило тобі з чоловіком. А ти від такого турботливого чоловіка вирішила піти наліво. Ех, Наталочко. І чого ж тобі не вистачало.
І добре, якщо б ти зв’язалася з кимось іншим, але з моїм. Вибач, подруго, відтоді минуло вже стільки часу, однак я досі не можу цього забути. Зараз мовчиш! Посміхаєшся, як ні в чому не бувало. А пам’ятаєш, як клялася, що це неправда, що люди вигадують, бо заздрять тобі.
Адже я сама вас тоді бачила. А ти, ех, а як ми з тобою дружили. З дитинства трималися всюди разом.
Зараз твоя донечка з моєю нерозлийвода. Я остерігаюся такої дружби, бо знаю, що до добра вона не доведе.
Тамара поправила фотографію, з якої їй посміхалася красива і молода жінка, вирвала травинку на горбку:
— Щось давно до тебе ніхто не приходить, ніхто за тобою не доглядає, нікому ти не потрібна стала. Іванко твій одружився, якось швидко він тебе забув, приблизно через п’ять рочків. І давно вже живе з іншою сім’єю, у нього там діти, а таку, як ти, не було за що й пам’ятати.
Цього я ніколи не забуду, адже ти все ж таки була моєю подружкою.
Та й що нам з тобою зараз ділити — мого благовірного вже давно немає, певно за тобою скучив.
Тамара засміялася, махнула рукою:
Ну гаразд, не сердься я пожартувала. Будемо прощатися, піду ще свого провідаю і додому.
Зараз від нашого села залишилося всього лише три подвір’я, донька кличе мене до себе, а я нікуди не хочу їхати, тут всі знайомі, мої батьки, чоловік і ти, як же я без вас.
Ну ось, знову ми з тобою розговорилися, майже, як в дитинстві, все ніяк не могли розлучитися.
Старенька розігнула занімілу, покректала трохи, озирнулася навколо, величезний місяць освітлював похмуре місце вічного спочинку, було темно:
— Як швидко закінчився день. Не хочеться повертатися у порожню хату, де мене ніхто не чекає. Адже всі тут.
Гаразд, прощай, а завтра я знову прийду, тебе провідати.
Фото – ілюстративне (pexels).