fbpx

І матері казати не хочу, але й поза увагою поведінку сестри теж не залишу, бо це вже за межею допустимого. Вибачте, але я теж жива людина, а не лише донька

Я не скажу, що я була надто дорослою, коли тато покинув маму, мені було років десять. Але я чомусь взяла собі до голови, що мамі треба допомагати. Сестрі було вісім і її мало хвилювало, чи є тато чи ні і чого мама сумна.

А от мама просто місця собі не знаходила і питала мене, малу, як вона має з нами жити. Я дуже не хотіла аби мама й мене покинула, тому старалася їй в усьому допомогти – сестру зайняти іграми, уроки свої зробити і їй допомогти, могла навіть яєчню посмажити або макарони заварити.

Мама приходила і спочатку мені дякувала та хвалила, а потім до цього звикла і стала вже мене навантажувати роботою – в пралку закинути одяг, помити посуд, сестру відвести в поліклініку.

Ми росли і росли мої обов’язки, але не сестрині. Коли ж я перекладала на неї частину своїх, то вона робила як-небудь або жалілася мамі на мене. Звичайно, що я виходила крайньою.

Ми обоє вийшли заміж і жили зі своїми сім’ями, коли мама злягла. Віта приїхала кілька разів і на тому була крапка, бо вона вважала, що не може пожертвувати своєю родиною заради того, щоб сидіти з мамою. Я їй говорила про те, щоб по черзі сидіти, але вона відмовилася:

– Я не маю ні можливості, ні бажання це робити. Моє життя має пройти біля постелі матері? А в мою постіль чоловік когось приведе, то це дуже маму втішить?

Я була вражена, але маму не могла покинути.

Я перевезла її до себе додому, чим і так збільшила напругу у нашій сім’ї, адже кому сподобається жити з лежачою людиною?

Мама охкала, що руйнує мою родину, але при цьому не робила ніяких спроб встати з ліжка. Скільки разів я просила її пересісти на візок, зміцнювати спину, руки. Все дарма, бо ж скоро їй і так на той світ і я маю її лишити в спокої.

Два роки я жила в такі напрузі і от нам з чоловіком випала нагода поїхати відпочити. Я попросила сестру забрати матір до себе, поки ми всі поїдемо на відпочинок, адже нам це не просто треба, а дуже треба.

– Я не маю змоги, – каже мені Віта, – Якщо ти маєш гроші на відпочинок, то найми для неї доглядальницю.

Я довго сиділа з телефоном в руках і переварювала цю ситуацію. Тоді пішла до мами і сказала, що раз така ситуація, що вона на моїх руках, то хай вже переписує свою квартиру на мене і тоді я якось зможу хоча б фінансово звести кінці з кінцями.

– Ти що?, – каже мені мама, – А як же Віточка? Вона теж має право на частку в квартирі! Я не можу так зі своєю донькою вчинити.

Тобто, зі мною можна так чинити, а з Віточкою не можна.

Я тоді вирішила схитрувати, зовсім трішечки.

– Віто, – кажу я на її бурчання, що якщо я прошу грошей, то вона не має,- мама вирішила на мене квартиру переписати і треба аби ти відмовилася від своєї частки на мою користь.

– Ще чого!, – вигукнула вона, – Мама має порівну між нами розділити!

– Мама віддає свою частку мені, тому лишається твоя. Ти й так за мамою не глядиш. Тому справедливо, що твоя частка перейде мені.

– Мамина квартира мінімум тридцять тисяч коштує і щоб я тобі віддала десять тисяч, бо ти мамі купила підгузки? Ні, не буде такого! Я завтра приїду і ми про все побалакаємо.

Я дуже зраділа і зібрала сумки, квартиру залишила відкритою, щоб Віта не ломилася в двері. Хай побуде з мамою кілька днів і зрозуміє, як це солодко з нею жити, а то я матір шкодую та завжди передаю, що Віта цікавилася її станом, хоч та цікавиться лише тим, щоб у неї грошей не просили.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page