Як би не хотілося, але чужа думка таки впливає на нас, а, коли це думка ще й кращої подруги, то вже сумніви буяють в душі і сама не розумієш, де правда, а де ні, що важливо, а що ні. Тільки правильне рішення допомогло мені зберегти рівновагу в душі і родині.
Не знаю, як хто, але я геть інша на роботі і вдома. На роботі я навіть по-іншому реагую, ніж вдома.
Наприклад, у нас новий директор і він вже разів десять каже аби переробити проект, бо йому не подобається. Я спокійно йду і переробляю.
– Але в тебе й терпіння!, – кажуть колеги, – Та ми б так ніколи спокійно не зреагували!
А я не розумію, чому вони так кажуть, бо я всередині вся киплю, а те, що зовні не видно, то якесь просто чудо, яке від мене не залежить.
І ось та сама ситуація вдома, моя молодша донька вчиться читати і у неї всі букви під одним звуком, що тобі «т», що «п», що «д». Я терпляче пояснюю, вимовляю, прошу читати, адже вона остання в класі за технікою читання.
І десь через хвилину приходить в кімнату чоловік і каже:
– Йди відпочинь, я з нею почитаю.
А потім мені каже, що треба вести себе з дитиною терпляче, бо вона не розуміє і треба десять разів пояснити.
Бачите, яка різниця? Тобто, наче дві різні людини в мені вживаються.
Але далі сталося те, що я вже й на роботі я почала не витримувати. Новий директор хотів захмарних результатів, дисципліни, поваги, віддачі, але все менше і менше мені хотілося на роботу ходити, бо нічого з цього й близько не було: все валилося з рук, постійні заміщення, помилки на рівному місці, робота просто стояла, люди підводили, графіки наближалися…
Чоловік давно зі мною говорив про те, що я більше часу приділяю, роботі, ніж родині і це мене обурювало, адже я хороший спеціаліст. Подруга мене підтримувала:
– Звичайно, він би хотів аби ти з гулькою на голові і в квітчастому халаті йому борщі варила. Ти мудрий і високооплачуваний спеціаліст!
– Ну, з високооплачуваним ти трохи переборщила, але я люблю свою роботу, – сміялася я.
Так, я любила себе на роботі, бо там я могла за годину показати, яка я мудра, а доньку вже який місяць не можу навчити читати. На роботі я п’ю каву і киваю колегам поблажливо головою, а вдома я мию унітаз та прибираю волосся зі зливу. Тому бути вдома було геть не в моїх інтересах.
Але чоловік почав наполягати.
– Слухай, я не заперечував би, якби тобі ця робота приносила якусь користь, але ти подивися на себе в дзеркало і скажи чи це обличчя щасливої жінки. Та й зарплата твоя останнім часом геть мене не тішить.
– Вона має тішити мене, а не тебе!
– То тебе така зарплата тішить?
– Ні, але у нас просто зараз важко, але з часом все вернеться на свої місця.
– Коли? Ти вже пів року сама на себе не схожа. Я переживаю за твоє самопочуття, ти ж бачиш на скільки збільшилася наша аптечка? Але й це не основна причина.
– Та ти що, – скривилася я.
– Так, бо ти весь свій негатив приносиш додому. Так і не дивися так на мене. То ти на роботі мила і спокійна, а вдома тобі слово неможливо сказати, як ти вся кипиш. Я втомився і теж маю на роботі певні труднощі, тому хочу прийти додому та не чути, чого наша донька не вміє читати, чого в сина з поведінкою погано і чому це все через мене і мій родовід. Роби висновки!
Я пішла на роботу з твердою думкою, що ще такого чоловіка знайду, але роботу таку – навряд, десять років я віддала їй всю себе, всіх знаю, все знаю і тут лишати?
Але в шефа було чергове покращення і я раптом проявилася, мов я- домашня, випалила все в очі про його методи і результати та сказала, що більше ноги моєї там не буде.
Думала, що буде важко вийти з кабінету, з приміщення, але раптом все це стало мені чуже, я закрила за собою двері і зітхнула з полегкістю.
Вперше за багато часу приготувала вечерю без поспіху, зустріла дітей і чоловіка з усмішкою і замість того аби вчити читати доньку, сама читала їй її улюблену книгу про мумітролів.
– Навчишся читати і сама будеш читати про всі їхні пригоди, – казала я їй.
Я зрозуміла, що я знайду ще десять робіт, але родина у мене одна.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
