З приїздом свекрухи мій чоловік почав мінятися на очах: з дорослого чоловіка він різко став маленьким хлопчиком, якому потрібно все подати та принести.
Я б могла його совістити тим, що мати вже літня жінка, але язик не повертався таке сказати, бо вона з такою швидкістю бігла до дверей, несучи йому тапочки, що я так не можу, а не те, що не хочу.
Жили ми з чоловіком уже десять років, двоє дітей-школярів, своя квартира і спільні плани на майбутнє.
Не скажу, що не було думок про те чи варто й далі отак жити, бо наче все й нормально, але ж хочеться чогось і більшого.
Та було усяке між нами за ці роки та й зараз не скажу, що чоловік такий ідеальний, що на руках носить і машину дарує.
Й досі за свято, коли сам піде і купить продукти за списком, щоб я хоч трохи відпочила. Вся домашня робота на мені, а, коли двоє дітей, то це цілодобове прибирання.
Раз встала серед ночі в ванну і побачила, що забула кинути прати одяг сина в пралку, а у нього ж гурток. І я отак, і прання закинула, і щоб не сидіти просто так годину, то й вимила раковину, душову, унітаз…
Та й по Максиму бачила, що він теж радий би щось в житті змінити, але й ліньки і часу нема, бо дітей треба й в школу, і зі школи забрати, як я не встигну.
Скоріше за все, приїзд свекрухи був випробуванням на міцність для нас усіх.
Отож, свекруха приїхала з тим, що вона затіяла ремонт і вже не може жити в тих порохах.
– А куди я подінуся, як не до вас, ви ж впустите?, – жебоніла вона.
А куди нам діватися? Звичайно, що впустили і вона жила в кімнаті дітей, у нас двокімнатна квартира, не дуже й є де розвернутися.
Але свекруха не зважала, все їй було зручно і добре.
– Порівняно з тими ремонтами, то я наче в готелі п’ятизірковому живу, – казала вона на те.
А далі почалося, бо вона й готує і прибирає, по дітей ходить, на гуртки водить. Стало у нас з чоловіком купа часу, а де його діти?
І от став чоловік допізна на роботі затримуватися.
Але, коли вже й на вихідні у нього справи, то я вже не витримала.
– Це що ти так у мене розгулявся?, – питаю.
– А що таке? Мене запрошують по роботі і я не можу відмовитися.
– Завжди відмовлявся, а тепер що сталося?
– А тепер у мене є вільний час і я хочу його прожити у своє задоволення.
– Ще чого захотів.
– Я тебе теж не тримаю, піди до подруг чи що, мама й так за тебе всю роботу робить і набагато краще справляється.
Це було правдою, бо у неї розкидані речі автоматично опинялися в шафі, смачно готує, не скаржиться на втому. Чарівниця якась.
І як так подумати, то чоловік правду каже – піду й я з подругами кудись, а що?
І ось так він в одну сторону, а я в другу, діти під наглядом, і ми задоволені.
А де відпочинок, то там і порівняння себе з іншими, і чоловіка свого мимоволі теж порівнюєш, а далі й думка – ось мене ще вибирають, значить, я ще маю шанси на цьому параді наречених.
І одного разу в ресторані я собі любенько танцюю з паном незнайомим, вислуховую компліменти, яка я прекрасна жінка, як око моє зачіпає статуру мого чоловіка, до якого прилинула жіноча фігура.
Я очима закліпала і під моїм поглядом Максим обернувся, і так само на мене.
– Ану поговоримо, – вигукнули ми майже одночасно і вийшли на вулицю.
– То он які у тебе наради у шефа?, – питаю його.
– А у тебе тут що? Щось я твоїх подруг не бачу.
– Мої подруги за отим столиком, а де твій колектив?
Пара з вух один в одного, додому їдемо мовчки, навшпиньки зайшли до квартири, як тут свекруха з тапочками до Максима.
– Синочку, як все пройшло? Я тобі розігріла ще поїсти, – каже і наче мене й нема в вузькому коридорі.
Поки я мовчки стояла, вона його на кухню і частує та випитує, як самопочуття. Чи голова не болить, чи йому чого не принести.
– Мамо, – каже Максим, – от тато завжди отак приходив пізно і ви не сварилися, а чого моя жінка свариться?
– Максимчику, вона ще не звикла, я впевнена, що вона зараз побачить, як треба чоловіка зустрічати і візьме приклад.
– Що ви таке каже те, – кажу вже я, заходячи на кухню.
– А то, як це чоловіка в магазин виправляти чи по дітей? Вони цього не люблять.
– А хто любить, – питаю.
– Жінка це має робити. Дати чоловікові погуляти і чекати його вдома. А ти он що надумала, я впевнена, що так робити не годиться і я все розкажу твоїй матері. От побачиш, як це так, дітей на мене, а сама до ночі ходить.
– А ваш син не ходить?
– Йому можна, він чоловік.
Пішла я з кухні і задумалася над тим, що свекруха й справді працює зранку до ночі я не дякую, бо так зраділа, що не я це роблю, що буде час на себе, що й забула про ввічливість.
Ми з чоловіком не спали в ту ніч, поговорили про те, чи подобається нам отак гуляти порізно і до чого це приведе.
– Мені подобаються компліменти і увага, але я не хочу нічого міняти, – сказала я чоловікові.
– Я теж не хочу нічого міняти, – запевнив він мене.
І на наступний день він відвіз дітей у школу, я на гуртки, далі купили продукти і ми зі свекрухою готували вечерю, поки Максим перевіряв уроки.
Найбільше змінам противилася свекруха, вона так хотіла щось робити, що навіть пропонувала нам затіяти ремонт.
– Я не можу сидіти без діла, – казала вона.
І справді, довго не посиділа зі зміною чи, краще сказати, поверненням нас до наших обов’язків, сказала, що ремонт завершений.
– Ви навідуйтеся до нас час від часу, – попросила я її, – мені дуже ваші страви подобаються та й діти вас слухають.
– Добре. Буду приходити.
– Але не надовго, – попередила я, про всяк випадок.
– Домовилися, – ми обійнялися на прощання.
Чоловік поступово знову стає чоловіком, що сам собі накидає суп і нарізає хліба. Може випрати свої шкарпетки, відмовити настирним колегам і купити мені квіти. Та й у мене нема часу на дурниці з подругами, якщо зустрічаємося, то без спонтанності вигулькнути в сусідньому районі в колибі.
Хоч і не таке у мене насичене життя, як у когось, але я не хочу його втрачати.
Автор Ксеня Ропота
