Дуже давно я уявляла, як зустріну його… Наприклад, я йду по вулиці і кидаю десятку жебракові, той піднімає на мене вдячні очі і я впізнаю в них Семена.
Або я їду на чорній ладі і мені махає рукою чолов’яга, щоб підвезти, я наче й пригальмовую, але коли впізнаю Семена, то даю газу і він кашляє в клубах пилюки з-під коліс моєї машини…
Або я замовляю ремонт своєї хати і приходжу туди аби перевірити як йдуть справи. А там звичайним робочим Семен, а я на нього й не гляну, а даю пачку грошей бригадиру і йду геть…
Молода була і всякі дурниці в голову лізли.
То вже потім, як одружилася з Миколою, то й не було коли вгору глянути, а не всілякі дурниці думати.
І ось через сорок років пригальмовує біля мене велика машина, а звідти голос:
– Жіночко, то ви козу продаєте?, – каже чоловік і я впізнаю в ньому Семена!
Все життя промайнуло перед очима. І як зустрічалися і як обіцялися чекати.
Я проводжала його до аpмії. А мама мені казала:
– Маріє, ти добре подумай, бо то аpмія, два роки як не як. А ти он вчитися підеш і як якогось людського хлопця зустрінеш, то як тоді буде?
– Мамо, не вмішуйтеся в мої справи, – відрізала я.
Який інший хлопець, коли ми так любилися з Семеном? Та я не могла на когось і глянути, бо вони моєму Семену не варті взуття зняти.
Семен писав чи не щодень, все описував, як йому там живеться, як сумує за мною. Я теж відписувала, що чекаю, що в селі сталося, хто оженився, у кого діти з’явилися…
Я вже й на вулицю не ходила, щоб Семен не хвилювався, але й не мала охоти до гульок, бо я ж вже себе в дружини записала.
Тільки сміялася, коли дівчата з якимись приходили справами сердечними, я ж уже все знаю, радила та розраджувала та похвалялася, як то я собі добре життя влаштувала.
А потім листи перестали приходити часто, а потім взагалі перестали.
Оженився там Семен на доньці військового і жити залишився, де служив.
Мама плакала, а я на довгі роки покинула рідне село.
Ще вірила, що він вернеться, втече від дружини, перепросить і ми житимемо разом, довго і щасливо.
Я пізно вийшла заміж. Не скажу, що любила Миколу безтямно, я тоді собі видавалася таким попелищем, яке коби хоч дітьми придалося.
Але життя брало своє і наші діти в мені просто вулкан любові відкрили, гаряча безперервна лава любові…
Вона й на Миколу перелилася і я зрозуміла, що мені Бог в житті дав добру долю.
У нас в родині не було ні сварок, ні криків і наші діти так само будували свої родини.
Я почала їздити в село до мами на машині, за кермом був Микола. А згодом взагалі перебралися туди жити, тримали невелику господарку і город, щоб і дітей підтримати і зайняти себе.
Миколи раптово не стало, такий ще молодий був, всього шістдесят сім років…
Не стало у мене й господарки, корову продала та перейшла на кози аби хоч до когось говорити, крім кота і пса.
А вони щовесни покотяться, то мені їх й приходиться дівати по людях.
– Так, Семене, віддаю, обирай, котра краща тобі, – кажу, бо ж нікуди діватися.
Ледве він розгледів в мені ту Марію та усміхнувся і обняв. Отакі обоє сиві стояли і дивилися один на одного.
Що поробиш – роки нічого не щадять.
Фото Ярослава Романюка.
