У мене з дідусем були секрети з самого дитинства. В той час, коли в бабусі були свої уявлення про виховання онучки, дід відпускав мене гуляти з дітьми, щоб я не була відлюдькуватою, як він сам казав.
– Чого вона доброго навчиться, пускаючи кораблики по воді?, – сперечалася з ним бабуся, – Дівчинка має рости дівчинкою!
Саме дідусь купував мені книги з фантастики, які я любила більше, ніж бабусині романи Джейн Остін. Він подарував мені перший велосипед і навчив грати в шахи. Дідусь був таким терплячим, що всі домашні завдання я робила з ним, бо бабуся не мала ні часу, ні терпіння мені щось пояснювати.
Якось, я попросила його піти на батьківські збори замість мами, адже успішність моя почала кульгати. Чи підписати щоденник, де було зауваження про погану поведінку.
Дідусь терпляче сидів і підтягував мене з усіх предметів, але за поведінку не хвилювався:
– Ти маєш вміти давати здачу, – казав мені.
Коли я вже вчилася в університеті, то саме він запихав мені в гаманець гроші, щоб я могла собі дозволити ходити в кіно.
– Це тобі на морозиво, – підморгував він, – Дівчина має мати змогу заплатити за себе, щоб потім не давати приводу хлопцеві думати щось інше.
І ось одного чудового дня мій найкращий в світі дідусь захворів. Мама вся змарніла, бігаючи по лікарнях і шукаючи дорогі препарати. Лікування дуже дорого коштувало, тому я теж пішла відпрацьовувати офіціанткою, щоб хоч так внести свій вклад.
Сталося чудо і ми таки дідуся виходили.
У нього була довга ремісія. Ми надіялися, що він одужає остаточно.
– Нікуди я не дінуся, поки не побачу онуків Софійко!, – казав мені дідусь.
– Фі, діду, як не гарно! Ви ж самі казали, що жінка має рости вільною від чужих очікувань. А тут таке кажете?, – сміялася я.
– Дитино, кожне створіння має мати пару для себе. Того, я й хочу дочекатися. Коли тобі доля пошле гідну половинку, бо ти в мене найкраща. А тоді вже й до онуків черга дійде…
Але минали роки, а я все діда не тішила знайомством з кавалером.
– То все твоя вина, – казала бабуся, – не хотів аби я їй прищеплювала любов до готування, до шиття, до прибирання. Вона й виросла, як той хлопець – нічого не вміє, лиш вміє в діда гроші просити аби все готове купити.
Дід лише скрушно хитав головою. А потім він раптом потрапив в лікарню.
– То ви його, бабусю, довели, – говорила я заплаканій бабці, – нащо його гризти моїм заміжжям?
Хоч дідусь і жалівся на серце, але лікар нічого там не бачив загрозливого.
– Бо молодий лікар, лиш з інституту!, – говорила бабця, – що він розуміється? Поїхали, Семене, до нашого?
– Ні, – вперся дідусь, – І більше зі мною не ходи та тиск мені не піднімай.
Я радо заміняла бабусю, бо й з дідусем поговорю і лікар той такий симпатичний…
Йде дідусь так охкає, а лікар його проводжає і каже:
– Ви вже не хвилюйтеся так, бо з аналізами все гаразд. Ви не проти, якщо я з вашою онучкою переговорю, – питає і діда, а той лиш кивнув і охкаючи пішов до лавиці.
– Розумієте, – каже він мені, – старші люди дуже тривожаться за своє здоров’я, а особливо чоловіки. З ним все гаразд. Мені б таке серце в його віці, я вам чесно кажу.
– Лікарю, дайте свій номер, щоб в разі чого дзвонити, – каже дідусь, – І ти свій Софійко дай, щоб бути на зв’язку!
Отак я, червоніючи й обмінялася телефоном з симпатичним лікарем.
Ми вийшли з лікарні і дідусь мало не підстрибом пішов до машини. А на моє німе запитання відповів:
– Дитино, я не вічний, а той лікар дуже симпатичний і вже все про тебе знає – що любиш читати, подорожувати і складати пазли. Тільки ти мене не підведи!
Через кілька днів я отримала повідомлення від дідусевого лікаря: «Вітаю. Ти не проти піти зі мною в кіно?
Якраз друга частина «Вартових Галактики».». Я поки розповіла тільки дідусеві, адже у нас знову спільний секрет.
Фото Ярослава Романюка.