В свої сорок три я мріяла про особисте щастя, адже все інше у мене було – двоє дорослих дітей, своя квартира і заощадження. Все це я заробила своїми руками за кордоном
Але, як та дівчинка, досі мріяла про «справжнє» сімейне щастя. Перші стосунки не склалися, бо ми були молоді і не розуміли, як важливо берегти гідність один одного.
Тепер я вважала, що вже є набагато мудріша, то вже би мало мене те щастя вхопити в обійми і понести в РАЦС.
І ось в сорок три доля мене вирішила винагородити: Юрій холостяк, на два роки молодший від мене зі своєю квартирою. Чим не щастя?
І я собі порахувала, що треба мені віддячити Юрковим рідним за такого чоловіка. Я знаю, що наречена колись дарувала родичам нареченого «бальці», от і я не мала нічого проти того аби купити свекрусі золоту підвіску, свекрові дорогий годинник, сестрі сережки, свояку браслет, племінникам і племінницям гори солодощів, бабусям і дідусям хустки і сорочки.
Всі були раді, дякували і чомусь мене не правильно зрозуміли. Я не хизувалася своїми статками, бо не дуже їх і маю, так кілька тисяч про запас, але ці люди вирішили, що я маю інвестувати більше у їхню родину.
Наше тихе сімейне життя раптом перетворилося в чи не щонедільні святкування, бо у Юрка виявилося купу дядьків і тіток, племінників та племінниць, а кумів і не перерахую.
І всім, абсолютно всім, потрібні були не просто подарунки, а найдорожчі подарунки.
– Ми не повинні виглядати гірше за інших! – це була його коронна фраза, щоразу, як наближалося чергове свято.
– Юрчику, я розумію, що батькам можна купити дорожче, але твої племінники ще ж зовсім маленькі для таких величезних сум, – обережно якось почала я.
– Я ж зі своєї зарплати їм дарую! – відрізав він.
Це було правдою, але він не враховував того, що його зарплата не велика і я плачу комунальні та витрачаю на їжу і все інше. А ще більшим аргументом у чоловіка було те, що я живу в його квартирі.
Наче я тут на його милості, а не дружина, яка приносить основну частину грошей, хоча й мовчить про це.
Але ображена я була не лише через цих нескінченних родичів.
На перший день народження у шлюбі Юрій мені не подарував… нічого! Те саме було і на Миколая, Різдво.
Спочатку був його день народження, і він, звісно, попросив. Годинник. Попросив заздалегідь, щоб я встигла зібрати гроші на такий подарунок. Я назбирала, купила. Недешевий. І перед моїм днем народження Юрій одразу попередив:
– Риточко, ми ж одна сім’я, давай без подарунка, бо я так витратився на ресторан. У мене просто немає грошей на вже. Ти ж не образишся?
Він дивився на мене такими очима… Але в мені щось обірвалося.
– А я що, особлива якась? Усім подарунки, а мені ні?!
– Та тобі ж гості подарують.
І ці подарували, цілу гору сервізів, ваз, статуеток, картин, те, що роками збирало пилюку в серванті – все дали новій невістці.
Боже, подумала я, це ж просто насмішка! У порівнянні з тим, що ми з Юрком дарували їм, – величезні суми грошей, дорогу техніку, – це просто в порівняння не йшло! Це були подарунки «для годиться», щоб прийти з чимось.
Відтоді я подякувала бабусі, яка мені казала ніколи не говорити скільки я маю грошей чоловікові. «Скільки би ти не мала, все одно дає тобі гроші – бери і ще проси».
Я чекала, що щось зміниться, натякала чоловікові, як могла, що досить роздавати гроші, варто подумати про свою сімʼю, свій відпочинок, свої витрати.
Але Юрко й далі давав племінницям по дві тисячі на подарунок, хоча й не йшов на свято, бо так треба.
Я ж натомість почала пропускати комунальні платежі і питати чоловіка за кошти на їжу.
– Та у мене нема. Свої візьми. Ти ж у мене також живеш і їси.
– Я свої вже використала. – сказала я, але мене кольнуло, що я тут просто живу, а не господарюю.
Наближався Юрків день народження, який мав стати кульмінацією нашого шлюбу, або пан, або пропав.
Він попросив новий телефон, айфон. Я купувати його не збиралася. Назбирати я могла, але не хотіла.
– Рито, а що ми готуватимемо на мій день народження?
Я пояснила свій план: він складає меню, ні в чому собі не відмовляючи, а я пишу список продуктів. Потім він купує все необхідне, а я – готую. Це був єдиний справедливий варіант.
– Давай ти сама може… – почав було він, звично намагаючись перекласти все на мене.
– Ні, Юро. У мене немає грошей.
Він насупився.
– А де вони?
– Зарплату затримали, батьки були в лікарні, діти потребували грошей, – збрехала я, дивлячись йому прямо у вічі.- До речі, любий, подарунок тобі буде інший. І то, якщо грошей вистачить.
– Як інший? – у його голосі прозвучало щире здивування. Він, мабуть, уже бачив себе з тим новим, блискучим ґаджетом.
– Так вийшло, – знизала я плечима. – Ми ж одна родина, ти маєш зрозуміти.
Юрій, здавалося, образився до глибини душі. Але продукти для свята купував уже на свої гроші.
– А чому все так дорого? – бурчав він, повертаючись з магазину з величезними пакетами.
– Ти сам меню склав, – нагадала я, відчуваючи певне задоволення. – Зате стіл буде на славу, як ти любиш. Для гостей.
Гості, як і завжди, прийшли з конвертами. Гроші. Скільки їх було, я навіть не побачила, бо Юрій одразу ховав усі конверти у кишеню. Пізніше, перераховуючи їх у спальні, він із невдоволенням повідомив:
– Я й так витратив більше, аніж подарували!
Момент настав.
– Ну, тоді плати комуналку, якраз гроші є, – одразу скористалася я ситуацією. – Вже за другий місяць борг вийшов. У мене грошей немає.
– Куди ти поділа? – Він навіть не приховував свого роздратування.
– Їжа потрібна щодня. Ціни бачив?
– Заощаджувати треба! – повчав він.
– І на подарунках теж, – відповіла я, не стримуючи іронії. Це була відповідь на його показову щедрість перед чужими.
– Ти й так на мені зекономила. Сорочка гарна, але дешева, – скривився він, розглядаючи мій скромний подарунок.
– Дешева? А ти як це визначив?
– А що ти ще здатна купити?! – вибухнув він, скинувши маску ввічливості.
– Ми ж одна родина, Юро. Я могла б узагалі нічого не дарувати.
– Нічого?! – він був приголомшений.
– Так. Ти ж мені подарував “нічого” на день народження.
– Я не мав грошей! – захищався він.
– Але для інших знаходиш, – сказала я, не відводячи погляду.
– Ти дріб’язкова. Комуналку плати сама. Я куплю телефон. Я давно про нього мріяв.
– Купуй. Але борг буде вже за три місяці. Це твоя квартира. Я тут не прописана.
– Дістала!, – завершив розмову чоловік і пішов в іншу кімнату.
Він не говорив зі мною до ранку, так само встав і пішов на роботу мовчки. Я теж не прагнула спілкування, адже все було очевидно.
Коли він повернувся з роботи. то весь світився – в його руках була коробка від телефону. На цих радощах він до мене почав говорити і я подумала, що є ще надія на те. що він щось зрозумів.
Але наближалося чергове свято – день народження його тітки. Тієї, що подарувала мені чашку з блюдцем.
– Рито, дай дві тисячі. У тітки день народження, – сказав він, наче нічого не сталося.
– Біжу, вона мені чашку, а я їй – дві тисячі?
– Ти так змінилася. Ти така не була.
– Так, бо й ти був іншим
– То даси чи ні?
– Ні.
– Я знав, що ти дріб’язкова, меркантильна. Збирай речі й геть!
Я зібрала речі і пішла геть, залишили його з несплаченими комунальними за пів року, з порожнім холодильником і марнотратством, тобто, в його звичному холостяцькому житті.
Не розумію, навіщо йому було одружуватися? Для чого ці прагнення справити враження, грати роль багато і успішного чоловіка? Як ви гадаєте?
