Якби я знала, що все так обернеться, то би давно так вчинила. Бо сталося справжнє чудо: свекруха одужала, перестала швидкі викликати, син її перестав гульбанити, а чоловік мій має спокійні нерви, діти мої стали самостійні. Хочете теж такого чуда? Тоді слухайте мою історію.
Чому я кажу про чудо, бо, коли я заміж виходила, то всі чудувалися, що моя свекруха дуже мене хотіла. Чудо ж правда? Вона не просто хотіла, вона спеціально викликала мене до себе, наче їй треба помогти штори зняти, а вона не може вилізти на стіл – голова йде обертом.
– А ти молоденька, скочиш і готово. Та й призвичаюйся вже в моїй хаті, бо тобі тут газдинею бути.
Я червоніла. Звичайно, що Іван був гарним хлопцем, але я його не любила. Я ще витала в мріях з акторами і співаками, а не з якимось Іваном.
І в такі дні, вона тихенько виходила з хати, а туди заходив Іван і вона двері закривала, щоб я не вийшла. Бувало, що я через вікна вискакувала, але ж поголос вже не спиниш.
– Іван казав, що хоче женитися, – якось сказав мені тато ввечері, – то вже пора, бо скільки можна до нього самій бігати. Хіба порядна дівчина таке робить? А як жениться, то дякуй Богу, що бере і йди.
Я просила маму аби не погоджувалася, казала, що хочу ще довчитися, але ніхто мене не слухав.
І так я вийшла заміж. Свекруха вся світилася від щастя, адже одного сина одружила і ще один то заживе.
Але от ми з Іваном ніяк не могли ужитися. Все йому було не те, не розумів, чому я хочу закінчити училище, все мені тим «вчена» тицяв.
– Нащо було вчитися стільки аби вдома з дитиною сидіти? Тільки мої гроші проїздила і не знати що робила.
Отак між нами було, брат його так і не женився, бо любив більше біленьку, свекруха замість того аби сидіти тихо, робила вистави зі швидкими, які у нас були чи не щотижня.
Як я в такій атмосфері виростила двох дітей – я не знаю. Любила їх без міри, бо ж мала когось, тому й виросли вони у мене ніякого діла не знавши.
І під п’ятдесят я вже була медсестрою для свекрухи і наймичкою для всіх інших. Ще й працювала, але я на роботі навіть відпочивала від того, що мене чекало вдома.
І от кума моя попросила мене її замінити в Італії, бо вона сина женила.
– Поїдь, хоч море побачиш.
Я погодилася і той місяць був найкращим за всі роки мого життя. Свобода – ось, що я відчула. Хай так не гоже казати, але звільнення від моєї сім’ї – то було найкраще, що зі мною сталося.
І ось я вже рік в Італії, а в моїй родині чудо на чуді: свекруха ожила, бо нема нікого біля неї, щоб сто разів тиск міряв.
Брат чоловіка взявся за розум, бо Іван до нього вчепився та виховує. Діти мої самі себе обслуговують і нічого їм не стається, дають собі раду.
Іван мені слова такі каже, що я й не знаю чи то мій чоловік, який мені хіба до весілля казав Наталочко.
А потім було «чуєш, ти».
А тут жебонить:
– Наталочко, а коли ти приїдеш? Гроші грошима, але ж їх всіх не заробиш, що ти там на чужині сама робиш, коли ми всі тут. Та я ще на тебе зароблю, вертайся.
І як би ви вчинили на моєму місці? Вернулися? Думаєте, достатньо пройшло часу, щоб вони всі оцінили мене чи ще почекати?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
