– І що ти доброго зробила, – сказав він мені після того всього, – Тепер плакала моя премія, яку я хотів на тебе витратити, між іншим!
Я лиш витирала сльози від сміху, бо ви б бачили ту виставу.
Отож, жила я з чоловіком тринадцять років, двоє дітей, робота, клопоти. Між нами все було вже так дуже навіть спокійно, але я все списувала на втому обставини і брак часу.
Своя квартира, Борис працював на бусі, розвозив медикаменти по аптеках, кожен день і роз’їздах, приходить втомлений, я йому масаж роблю і смачненьке готую. Він мені дякує і каже, що я найкраща жінка у світі.
І так би й було далі, якби на жіночих посиденьках не сказала моя кума, що чоловіки не є вірними у сімдесяти відсотках випадків.
– Ну, мій вірний, значить, – сказала я впевнено.
– Ой, не кажи, вони так маскуються. То втомилися, то у відрядження, то в телефон не лізь, бо то особисте… Ну, було таке?
Звичайно, що я заперечила, але насправді ж таке є. В телефон я не лізу, бо він його вічно з рук не випускає, кожен день їздить в іншу область, на вечір вертається, каже, що вісім годин за кермом і дуже стомлений. І я йому вірю…
Але, як то буває, несподівано прийшло повідомлення від «Василь СТО», де було сказано, що котика чекають завтра і дуже сумують.
А далі прийшло повідомлення від «Начальниця», де було написано, що в четвер на звичному місці вона його чекає.
Ви не уявляєте, що це було для мене таке побачити і почути.
Я швиденько переписала номери і стала чекати слушного часу. Такий випав, коли чоловік захворів, залишився вдома. Я прийшла на обідню перерву його провідати, а він якраз заснув і я тоді я написала панянкам повідомлення з проханням прийти до нього, бо його дружини не буде кілька днів.
Сама ж я залишилася в дитячій кімнаті стала чекати гостей.
Першою приїхав «Вася СТО», вона довго дзвонила, поки чоловік не прокинувся. Я чула по його голосу, що він вражений.
– Ти що тут робиш?
– Як що? Прийшла до тебе, ти ж сам запросив.
– Дружина зараз повернеться, вже йди.
– Скільки я буду ховатися від дружини. Ти вже вирішиш все остаточно чи ні.
– Так, вирішу, тільки не зараз…
І тут в двері подзвонили.
– Скажеш, що ти медсестра, прийшла з поліклініки.
Далі я почула, як вони в один голос вигукнули:
– Марта Тарасівна?
– А що тут відбувається, Борисе і чому ти Тоню не на робочому місці?
– В мене сьогодні вихідний. А ви чого сюди прийшли?
– Я прийшла провідати Бориса, цінного працівника.
На мить жінки замовкли, а далі як почалося.
– Ти з нею?
Я вже не крилася і відкрила двері насолоджуючись видивом. Перепало і Борисові.
Коли ж уже меблі затріщали. То я вигукнула:
– Дами, на вихід!
Вони аж підскочили всі троє і шаснули туди, де можна було втекти. Борис втік на ліжко, але я його там знайшла і упакувала до його матері.
Та мені телефонувала, що Бориса звільнили з роботи, та й він сам це мені сказав, коли приходив за іншими речами, мовляв, старався для родини, заробляв, як міг. А я таке з ним вчинила.
І що б ви відповіли йому на моєму місці?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
