«Їй богу, дівчата, мій чоловік айтішник середньої ланки в манюсінькій фірмі з великими амбіціями і перспективною зарплатою, колись, потім, якось. Як ви хочете аби він мене привітав? Кавою в ліжко? Його випередив старший син, який встав раніше. Кава вже охолола і треба було додати ще ложечку з гіркою аби вода назвалася кавою. Але ж, головне, увага. Цмок, обійми і «я тебе кохаю» – цілком дорогий подарунок»
– Але ж тобі тридцять п’ять – ювілей, то мусив переплюнути – не відступає Ірина, секретарка шефа.
Олег, направду, старався. В історії запитів гугла вона знайшла такі пошукові слова:
«чого хоче жінка»
«що подарувати жінці»
«що подарувати жінці в сорок»
«що подарувати жінці, яка не любить квіти»
«що подарувати жінці, яка не любить сюрпризи»
«що подарувати жінці, яка не любить прогулянки»
«що подарувати жінці, яка не любить виходити в люди»
На якомусь етапі він здався і сказав, що йде купувати новий телефон.
– Мені не треба телефон. Я ледве до цього звикла і то всіх функцій не знаю.
– Але ж він побитий.
– То бойовий гарт і вже не так йокає серце, коли він падає.
А був час, коли кожна подряпинка на ньому виливалася в сварку на дітей, чоловіка, долю і бога… Вона не планує ще раз переживати цей кошмар.
– Іринко, ми підемо на романтичну вечерю в ресторан, лиш не маємо з ким дітей залишити. Не допоможеш?
– У мене плани, – щасливо фиркнула Ірина, бо за її мірками подарунок був таким собі.
Якби вона знала, що насправді вони замовлять піцу і просидять весь вечір вдома. Може, подивляться якесь кіно разом або й ні. А потім цей день «невимовного щастя», слава богу, закінчиться.
Якогось чергового дня народження, Юля вирішила прожити день так, як має бути: встала о сьомій, вхопила перший промінь осіннього сонця, зафіксувала його на собі і пішла милостиво приймати вітання.
Сиділа, напоїна кавою, наїджена шоколадом і споглядала, як її хлопці сполохано готують святковий обід. Вона милостиво вказувала на безлад, не дотримання рецептури і запах горілого чогось. Потім милостиво приказковувала, що все смачне і не таке, як у неї, що таке б їла кожного дня. Вона б і не таке щодня їла, лиш би не готувати. Але чомусь рідні більше таких днів не влаштовували.
Потім був день, коли вона вимагала ініціативи і сюрпризів, після якого й не любить сюрпризи. Потім був день «подарунка на який вона заслуговує». Олег тоді вигріб всю заначку, поскладав перед нею м’яті папірці і сказав аби вона все на себе витратила і «дала йому чистий спокій». А ще був квітковий день народження, коли вона зробила шикарнюще фото на аватарку, але вони місяць не їли м’яса. Те фото уподобало з десяток людей, але осадочок у неї лишився на все життя.
Ну от вона не знає чого хоче. Не знає. І що тепер? єдине, що точно знає, щоб мрії здійснювалися, але саме мрії. Ні, вона не має мріяти про новий телефон чи сумку, а просто має піти в магазин і купити її. Це задоволення потреби, а не мрія. А мрія – це коли хочеш, щоб твоя талія зменшилася сантиметрів на десять і чарівним чином, тобто без поту і зусиль. Або, щоб зникли зморшки, чи про подорож Європою, чи про нову машину.
А поки, щоб всі були здорові, друзі – друзями, а чоловік – коханим.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
