— І як це розуміти? – стоїть чоловік на порозі і поглядає почергово то на мене, то на Василя із Романом, – Ніно, я думав, що після нашої останньої розмови ти чітко зрозуміла, що продовжувати ось це все, – обвів він рукаю простір довкола, – ти не будеш. Я ж попередив.
Немає у світі нічого постійнішого, ніж тимчасово. Я знала ту приказку ще змалку і не раз бачила, як татове “тимчасово, потім зроблю до толку” роками трималось на одному місці і замінювалось на чергове “тимчасово”.
Однак, коли ми із чоловіком з’їжджали із орендованої квартири у кімнатку в квартирі свекрухи моєї, я свято вірила, що наше “тимчасово” то й справді – на короткий проміжок часу.
Та й як я могла уявити своє життя під боком у свекрухи, яку підносить від самого погляду на мене. Ірина Олегівна навіть не віталась і не говорила до мене, тож я була певна, що довго жити поруч неї нам не доведеться.
Та от інколи життя вносить свої корективи і вже коли ми знайшли нову квартиру і я там робила ремонт косметичний – свекруха занедужала.
Наш переїзд знову перенісся, а потім ще раз. На те, аби свекруха лишилась на цьому світі пішла купа грошей, тож уже про оренду окремої квартири і мови не було. А вже коли Ірину Олегівну таки виписували, то сказали нам чітко – сама жити не зможе, потрібен нагляд і догляд.
От так уже 10 років, як мушу я не тільки жити у свекрухи, не тільки терпіти її характер, а ще й глядіти Ірину Олегівну, бо ж вона не надто здорова. Хоча, характер і здоров’я, то різні речі, а якщо у людини ще й виправдання є, мовляв не дужа, то можна говорити і робити, що душа забажає.
Скільки разів я засинала із мокрою подушкою, бо ж витримати того, що влаштовувала мені свекруха я вже просто не могла. Та ще й чоловік ображався, якщо я жалілась на його маму. За його словами я повинна була її жаліти і розуміти, а не наговорювати на жінку, яка ледь по світу ходить.
А нещодавно у засвіти пішов мій рідний дядько і так склалось, що свою однокімнатну квартиру він заповів мені, як єдиній родичці.
— Прекрасно, – сказав чоловік радо. – Продамо згодом твою і ось цю, мамину, і придбаємо будинок за містом. Мамі потрібне свіже повітря.
Однак я чи не вперше в житті не погодилась:
— Квартиру продавати я не хочу, принаймні одразу. Та й скільки там вона вартує?. Хай залишається, можливо, буде нашим дітям.
Хоча, ніяких дітей у нас не було – чоловік усе відкладав. Бачте, поки мама не одужає він про нащадків думати не хоче, бо ж доведеться увагу ділити між мамою і дитиною, а мама того не заслужила.
Якось ми про ту квартиру більше і не говорили, а я собі нишком, найнявши майстрів, почала там робити косметичний ремонт. Не багато, але у своєму і так, як сама хотіла. Любила просто сидіти і слухати тишу там. Ніхто не кликав, не вказував, не казав що мушу і чого не мушу робити. Тільки тиша.
Саме тоді, як майстри замінювали вхідні двері і з’явився там мій чоловік. Ох, як розходився Павло. Мало того, що я з ним не порадившись таке затіяла, та ще й з роботи не додому побігла ,а тут оце час проводжу.
Тепер він зі мною е розмовляє. Дуже образився і поставив мене перед вибором: сім’я, чи та квартира.
— Ми мали свої плани, повинні були дім придбати, а ти тепер усе руйнуєш. Яка то сім’я після такого? Я не можу тобі довіряти, бо ти за моєю спиною таке робиш. Обирай, що тобі важливіше.
А я все частіше згадую тишу тієї маленької квартирки і більше за все хочу туди. Уявляю, які придбаю меблі і якого кольору будуть у мене шпалери. Так хочеться покинути все і втекти туди одній.
Але, чи маю я право руйнувати родину і йти жити у ту квартиру в такий важкий для нас усіх час? Я ж обіцяла перед вівтарем, що буду із чоловіком і в добрі часи і складні.
Мені і справді продати ту квартирку і не ятрити собі душу? Сім’я важливіша, правда ж?
Головна картинка ілюстративна.
