Ідея мені ця одразу не сподобалась. Звикла я сама жити, а тут вважай чужа людина у домі буде постійно. Проте так уже син просив, так просив, що я таки погодилась. Уже через кілька днів після згоди моєї приїхав мій чоловік колишній з речами.
От не дарма ж люди приказку придумали про те, що в одну річку двічі не ввійдеш. от тільки про мудрість народну чогось не та березі згадуєш, а вже коли та річка тебе закрутила і понесла світ заочі. От так і зі мною стало І ніби ж розумна я людина (ну принаймні такою себе вважаю) Все життя прожила одна собі на радість. навіть думки ніколи не мала такої, що заміж мені треба, або, що я самотня. А на старості років таке втнути? Одне втішає – не сама я до того додумалась, тут мені син “підсобив”.
Сина свого єдиного ростила і на ноги ставила одна. Залишився він мені єдиною світлою згадкою про шлюб і велике щире кохання молодості.
Роки заміжжя волію забути, адже тільки на думку що прийде, так аж дурно стає від пережитого. Павло – чоловік мій, був прекрасним кавалером. залицявся так, що подруги мені заздрили, а вся рідня в один голос повторювала, що пощастило мені несказанно.
Однак, із хорошого кавалера не вийшло доброго чоловіка. От як штамп мені в паспорт поставили, так і Ппавла підмінили. Спершу, я не вірила своїм очам і вухам. Думала, може настою немає, чи чим не вгодила. ну правда, ще до весілля на руках носив, а тут одне гарикає та й годі.
Ой молодість, молодість. Ще до появи сина сяк так, а вже як маленький згорточок у квартиру занесла. так хоч плач. Павло був високий і дужий, а мене там що метр із кепкою і сорок сім кілограмів у халаті і тапочках? Що я могла?
Мама мене тоді врятувала. Після чергового концерту нічного, вона до нас на гостину приїхала без попередження. Я їй двері відчинила, а вона мало свідомості не втратила. Сказала речі зібрати і терміново із нею їхати. А краще, узагалі нічого не брати і просто йти від чоловіка.
От так у свої 23 я стала вільною матір’ю одиначкою. Павло пробував повернути мене, але брати двоюрідні і тато мій швидко йому пояснили, що то справа марна.
Не чула я про колишнього, аж поки сину не виповнилось вісімнадцять. Несподівано тато сина знайшов і став брати активну участь у його житті. Я спочатку скептично до того поставилась, але бачу, що нічого лихого в тому не було. та й син про батька тільки хороше говорив. Гарно Павло сину нашому і грошима і порадою якою підсобляв. Кілька разів Павло і до нас заходив – геть інша людина. ніби вперше познайомились, ну їй Богу.
Минуло сім років і надумав мій уже дорослий син одружитись. Із Настею у них давно стосунки, а тут тест дві смужки показав. Радість радістю, але ж жити молодим десь потрібно було.
Вони ж раніше орендували житло, разом платили за все. Ну а як: молоді, що їм двом треба. Та й роботи гарні мали, зарплатні на все вистачало. Навіть син міг мені яку тисячу другу перекинути, як поміч. А тут Настя при надії, та ще й самопочуття таке, що шкода глянути на неї. До порогу дійде і назад до вбиральні. Ні готувати, ні на роботу ходити. Почались постійні відвідування спеціалістів. а там тільки почни, так гроші рікою просто.
Звісно, син намагався все сам потягнути, але ж як, зарплатня не резинова. Я допомогти змоги не маю. як і батьки Насті. От тут і вигадав Павло от що: віддати сину квартиру свою однокімнатну, самому зі мною в селі оселитись.
— Мам, прошу тебе, погоджуйся. – уклінно син просив, – ти ж сама бачиш. тато ж геть інша вже людина. Та й тобі легше буде коли руки чоловічі з’являться. Та й він тобі ніхто, будете жити просто під одним дахом. Я на ноги трішки стану, розберусь із усім і йому будинок у селі нашому придбаю окремий. А поки тільки такий вихід, мамо.
Ой не надто я цього хотіла. Я ж звикла до того, що сама собі господиня. Але й проти бути не могла, адже тут питання добробуту сина єдиного. Махнула рукою. Маю п’ять кімнат, два виходи, довгі коридори два. Мо й не зустрінемось, хіба на вулиці коли. Погодилась.
Пало перший час радував. Тобте, сидів у своїй кімнаті, виходив лиш поїсти собі приготувати, чи полагодити що. Я за ті три місяці грішним ділом і заспокоїлась, раділа тому, що кран не прокапує і бойлер справно вмикається. та й світло надворі з’явилось, дрібниця, але ж яка вагома.
А потім почалось. Чи то добрим Павлу бути набридло, чи сприйняв наше спілкування спокійне, як знак примирення. Однак коли я від сусідки прийшла поночі, влаштував він мені “розбір польотів”. Бачте, хвилювався за мене, не спав. повинна я його попереджати і взагалі не маю права так довго затримуватись.
То була перша ластівка. Відтоді почалось мені постійне вичитування. Вже я в своєму домі не так ходжу, не те роблю і не так готую, хай. навіть і собі. Курку лис украв, так уже тиждень вислуховую, що то я винна. Причому, курка та ж моя, він до неї ніяким боком, але ж ходить і “капі і кап”. Я не мовчу звісно, але ж йому того й треба. я слово а він триста.
От воно мені треба, скажіть? прожити у спокої і добрі все життя, аби на старості раптом таке “щастя” мені на поріг прийшло.
Не знаю, що й робити тепер. Уже тричі замовкала на пів слові, бо ж мала намір виставити Павла за двері геть. Але ж згадую, що піде він тільки назад в квартиру свою, а син із онуком малим куди?
Ой, не знаю як і бути.
З одного боку, я ж мама, добробут дитини головне. А з іншого, от треба мені в домі оцей павло із його вічним гариканням?
Ну от як бути у цій ситуації? Як би ви вчинили, на моєму місці?
Галина Романівна К.
17,10,2023
