Так, я виставила своїх дітей за двері, хоч і розуміла добре, що йти їм нікуди. Тепер лиш німий у селі мене не обговорює і не засуджує, проте я намагаюсь не зважати на те все. Онуки не вітаються при зустрічі, син і донька лице відвертають, але я шкодую про те, що зробила.
Майже два роки тому мій син привіз свою родину із Харківщини до мене. Тоді ми всі вірили у те. що це буде на кілька місяців, однак час показав, що навряд вони вже й повернуться. Нині їм їхати просто нікуди. Сусід. що наглядав за їхнім обійсцям ще рік тому надіслав фото руїн – все. що залишилось від двоповерхового синового дому.
Я тоді заспокоювала їх як тільки могла. Говорила, що залишу їм свою хату, показувала на свій двір і дім. казала, що місця усім вистачить, просила залишитись зі мною.
Вибору у них особливо й не було, як і коштів на те, аби придбати щось нове – залишились у мене. Чоловіка мого вже багато років немає на світі цьому, я все сама. Звісно, все тримала у порядку, але чоловічої роботи зібралось багато. та й невістка моя без діла не звикла сидіти, все біжить, все при роботі.
За ці два неповні роки мій двір ледь упізнаєш – кожен куточок вони у порядок привели. У домі вже й душ і вбиральня є, перепланували все трохи, зробили ремонт косметичний, але якісний.
Я дуже тішилась отим усім, думала що от так ми собі дружно і житимемо далі, але все змінилось, як тільки моя донька старша розлучилась зі своїм чоловіком. Іра не мала більше куди йти, адже жила біля свекрухи, тож повернулась і вона у дім батьківський.
Уже за три тижні почались перші непорозуміння. Я ні у що не втручалась, коли син був із дружиною. то невістка мала повну волю на кухні. Я людина спокійна, мені все так, аби лиш тихо і мирно. переставила тарілки, ну то добре. Виделки переклала. то хай буде, хіба через це повинні бути непорозуміння. як довкола таке коїться?
Але не такою виявилась Ірина моя, як і невістка. Почались взаємні якісь докори непорозуміння, дійшло до того, що стали вони вже ділити години перебування на кухні і посуд, але й це не допомагало.
Все частіше почали одна одній якісь прикрості дрібні робити. Спочатку тихо мі собою перегиркувались, а потім почали гарикати одна на одну на увесь дім.
Атмосфера стала такою важкою, що я вже просто не витримувала того всього. Почались негаразди зі здоров’ям, тонометр все частіше діставати почала. А вони мене шкодують і одна одну винною роблять. Пробуємо ми із сином їх заспокоїти, але ж де там, така колотнеча на порожньому місці, що хоч плач.
Після чергової сцени я не витримала і сказала обом забиратись геть. Принишкли, думали, що то я згаряче так сказала, але ота сцена була вже краплею останньою. Вилетіли обидві вільними пташками а у слід я й речі відправила.
Тепер я для всіх не така. Виглядає ж зі сторони, що бабуся на старості уже здавати почала. Головою не користується геть. Ну й справді, де таке бачено, хто так робить?
Але ж у мене виходу просто не було. Що, мала доньку із дітьми виставити? Чи сину на двері вказати? Як їх мусіла ділити?
13,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
