Світлана милується дочкою. Невже пройшло стільки років? Ще недавно вона сама бігала на побачення і крутила хлопцям голови.
– Доню, а що я Наталю давно не бачу?
– Я з нею вже не дружу…
– Чому? Ви ж дитсадочка разом?
– Вона Паші не подобається.
– Мало що твоєму Павлу не подобається, то ти теж це любити не будеш?
– Мамо, вона й справді всюди свого носа пхає. Ми хочемо з Пашею бути разом, а вона вічно припхається і триндить без упину. Аж голова обертом.
Світлана тільки головою хитає. Справа молодих, але друзями отак не розкидаються, тим більше, коли разом так давно. Пам’ятає, що колись ночували одна в одної і секретів не мали… Напевно, тільки в її віці цінуєш дружбу. А тепер Аліні світ на тому Павлові зійшовся.
Через кілька місяців почала вона помічати, що дочка перестала їсти м’ясо.
– Ми тварин шкода, а вони жити хочуть, – повчально каже дочка.
– Ого, то звідки такі пізнання?
– Паша так каже. Тому я теж буду вегетаріанкою.
– Нам буде більше, – примирливо встряє чоловік, бо бачить, що Світлана вже закипає.
– А ти дочко, свою думку маєш? – питає Світлана.
– Я погоджуюся з Павлом.
Ще через кілька днів ошелешила звісткою, що їде в Індію, бо Павло там має пройти навчання чи просвітлення – Світлана вже не розбирала деталей.
– Ходи-но, доню. Я тобі дещо розкажу. Колись у мене був хлопець…
– Мамо, не згадуй мені якусь минувшину.
– То хоч і минувшина, але дуже схожа на твою!
Кілька років тому, можна й так сказати, була Світлана молодою дівчиною, яка вирвалася з клітки батьківської опіки і полетіла в вільні світи студентства. Найкращі часи, найбурхливіші часи, найромантичніше часи! Молоді люди пожадливими очима вихоплювали один одного з натовпу облич і закохувалися навіки. Світлані поки це не вдавалося. Мається на увазі – закохатися навіки. Веселилася з хлопцями, гуляла, в кіно ходила, але все було «не назавжди».
І ось натрапила вона на Ігоря і закохалася до сліз. В прямому значенні цього слова. Спочатку вона не розуміла чому, але всі їхні зустрічі вона проводила з мокрими очима. Хлопець думав, що він такий ефектний, що ця білявка просто плаче від щастя, що він поруч.
І почав цей хлопчина керувати Світланою. Спочатку так ненав’язливо – то зміни стиль одягу, то перестань фарбуватися цією помадою, то почитай цю книгу, щоб піднятися до його рівня. І з кожним разом список його вимог множився і множився, а Світлана ридала і ридала. За якийсь час вона удостоїлася честі знайомства з його мамою. Все було чинно і офіційно, вона в сукні, яку він їй порекомендував, вивчила як мамі вгодити з компліментами. Пішла здавати екзамен.
Вже на порозі квартири її очі запекло вогнем. Ігорова мати схвально кивнула синові, мовляв, так і має вести себе його дівчина – ридати від щастя, що удостоїв знайомства з мамою. Далі вона милостиво з нею говорила про її родину, яка могла би бути кращою, але ж, головне, виховання і попасти в добрі руки.
– Ігор дуже серйозно вас сприймає, моя люба, тому скажу прямо – я не планую ставати бабусею так рано. Ви мила, але не рівня Ігореві. На більше не розраховуйте.
Через сльози, Світлана таки розгледіла порожнє місце в серванті, де зберігався сервіз, з якого вони пили чай. Побачила сліди від котячих нігтів на вицвілих кріслах, навалу квітів аби не було сильно помітно потріскані стіни… вона не нагрубила, не грюкнула дверима, а просто сказала:
– Слава богу, що у мене алергія на котів.
Одразу за порогом її сльози висохли і вона ще ніколи не раділа тому, що можна вільно дихати, вільно човгати ногами, вільно облизувати губи від морозива…
– Я отримала урок на все життя, доню. Бути собою – найцінніша річ в світі. Я дуже не хочу аби ти це загубила, тим більше в чужій країні.
На наступний день в гості забігла Наталя, щоб втішити подругу, яка кинула хлопця.
Фото ілюстративне.
