fbpx

Ігор розвів руками та важко зітхнув. Його не влаштовувало, що дружина всі ночі безперервно проводить у кімнаті п’ятирічного сина

Не хочу! – хнюпав маленький Микита. – Не хочу спати один! Хочу з мамою!

Роздратований Ігор тільки розвів руками та важко зітхнув. Його не влаштовувало, що дружина всі ночі безперервно проводить у кімнаті п’ятирічного сина. Чоловік навіть намагався «серйозно» поговорити з хлопчиком, бажаючи повернути кохану у свою кімнату.

— Ти вже такий великий, — казав він, — а спиш з мамою, як маленький. Не соромно?

— Ні, — задоволено посміхався малюк, тримаючи матусю за руку.

— Ну, ти ж не дитина? — закочувала очі Олена, піднімаючи сина на руки. — Йому потрібно трохи підрости. І взагалі, саме ти винен у тому, що Микитка боїться спати один! Які казки ти йому розповідав?

— Винен, — почухав потилицю Ігор. – Та все одно треба щось придумати!

— От ти і думай, а ми пішли спати. Так мій хороший? — Жінка залоскотала животик малюка, той заливисто розсміявся і міцно обійняв маму за шию.

А ще чоловік міг заприсягтися, що син показав йому язика! Видавши чергове важке зітхання, Ігор пішов у спальню. І ліг на своє самотнє, холодне ліжко.

— Як привчити дитину спати самій? — раптово запитав Ігор у своєї колеги, досвідченої матері, яка мала чотирьох дітей.

— Заведи собаку і скажи синові, що вона спатиме тільки в його кімнаті, — швидко зорієнтувалася жінка, навіть не намагаючись приховати посмішку. — Що дружину тепер тільки вечорами та вихідними бачиш? Так тобі й треба, не варто було лякати дитину.

— Я не лякав, — мляво захищався Ігор, відкладаючи убік черговий документ. – Просто я не дуже добре розумію, що краще читати п’ятирічній дитині. І з собакою не вийде, непереносимість.

— Ну то тоді купи величезну м’яку іграшку. Нехай обіймає та спить з нею. Моїм це допомогло.

— Ти моя рятівниця! – засяяв чоловік. – Сьогодні ж зайду до крамниці!

Ігор із загадковим виглядом зайшов до кімнати, де Олена із сином будували замок із кубиків. Микита, побачивши тата, одразу ж покинув гру, підбіг і простяг до нього свої маленькі ручки. Чоловік охоче підняв дитину.

— Як сьогодні поводився?

— Добре! – посміхався малюк, намагаючись розв’язати татову краватку.

— У мене є для тебе подарунок. — Ігор зробив кілька кроків назад, і хлопчик побачив величезного ведмедя, що сидів на дивані. – Подобається?

— Ага!

— Це не просто іграшка, ведмедик охоронятиме твій сон. Тож тепер ти зможеш спати з ним, а мама нарешті спатиме зі мною.

Микита якось дивно подивився на батька, але так нічого й не відповів. Просто втратив цікавість до нової іграшки і повернувся до кубиків.

Настав вечір. Хлопчикові вже був час лягати в ліжко. Він переодягнувся в м’яку піжамку з його улюбленими казковими персонажами, і ліг, притискаючи до себе ведмедя. Олена вимкнула світло, залишаючи горіти нічник, і навшпиньки вирушила в свою спальню.

Микита повернувся з боку на бік раз, потім ще раз. Іграшка дуже заважала, та й анітрохи не допомагала. Було все одно страшнувато. Тоді хлопчик рішуче підвівся, човгаючи босими ногами по підлозі, пішов у кімнату до батьків.

— Синку? Ти чому не спиш? – захвилювався Ігор, побачивши, як син тягне подарованого ведмедя за задню лапу. Надутий хлопчик, дотяг іграшку до ліжка, і, глянувши на батька, промовив:

— Ти сказав, що з ним можна спати?

— Можна, — закивав чоловік. – Навіть треба!

— Ну от тоді й спи з ним. А я спатиму з мамою!

І взявши усміхнену Олену за руку, малюк пішов у дитячу, залишивши розгубленого тата дивитися на величезного ведмедя, що лукаво підморгував йому очима-намистинками.

Olena Didik.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page