Ох, дівчата, сиджу зараз на кухні, п’ю чай і згадую історію кількарічної давнини. Дивлюся на свою доньку Катю, на її затишну квартиру, і така мене гордість бере, що аж серце радується.
Але шлях до цього спокою був ой який непростий. Сміх і гріх, їй-богу! Моя Катя — дівчина спокійна, вихована, слова зайвого нікому не скаже, змалку її вчила старших поважати і кути згладжувати. Але якщо її довести до ручки, то тримайтеся всі — характер у неї мій, за себе постояти вміє.
А почалося все з того, що Катя кілька років тому познайомилася з матір’ю свого обранця Ігоря. Звали її Галина Петрівна. Катя тоді прийшла додому після першої вечері у неї така задоволена, очі світяться, забігає на кухню, сідає на стілець і каже мені:
— Мам, ти не уявляєш, як я хвилювалася! У мене аж руки трусилися, коли ми до її під’їзду підходили. Але все пройшло просто чудово. Вона така мила жінка, адекватна, спокійна. Ми з нею весь вечір проговорили про кімнатні квіти, про рецепти, про погоду. Чай пили з домашнім печивом. Мені навіть здалося, що я їй дуже сподобалася. Вона так посміхалася, за руку мене тримала, коли ми прощалися.
Я тоді ще серцем відчула якусь пересторогу, знаєте, як воно у матерів буває. Погладила її по голові й кажу:
— Ну й добре, доню, дай Боже, щоб усе склалося. Свекруха — то як друга погода в домі: або сонце світить, або град посеред літа піде. Головне, щоб Ігор тебе кохав, а до мами його підхід знайдемо.
Ігор, її хлопець, так терміново ту зустріч організував, бо вони вже твердо вирішили побратися і планували найближчим часом узаконити свої стосунки. Не хотіли тягнути, бо обом уже під тридцять, робота є, почуття перевірені. Тож Галина Петрівна запросила їх до себе на серйозну розмову, так би мовити, обговорити майбутнє молодих.
Вони тоді сіли на кухні у Галини Петрівни за великим круглим столом, накритим старою скатертиною з бахромою. Ігор узяв Катю за руку, подивився на матір і каже:
— Мам, ми з Катею вирішили розписатися. Ти головне не хвилюйся і не переживай, у нас все буде добре, все продумано. Катя зараз живе у своїй однокімнатній квартирі, яку їй батьки залишили, ось туди ми після РАЦСу і переїдемо. Поживемо там якийсь час, назбираємо кошти, а потім купимо житло просторіше, щоб і для дітей місце було.
Галина Петрівна, яка до цього моменту розливала чай із великого порцелянового чайника, раптом зупинилася. Вона повільно поставила чайник на підставку, поправила окуляри на ніздрях, підняла брови й уважно подивилася на сина, а потім на Катю.
— Квартиру просторішу? — перепитала вона тонким голосом. — Справа хороша, звісно. А де ж ви гроші на неї візьмете, дозвольте запитати? Зараз часи важкі, житло коштує як крило від літака. Самі збирати будете до пенсії.
— Мамо, ну чому відразу до пенсії? — посміхнувся Ігор, намагаючись розрядити обстановку. — Ми думали старий будинок бабусин, який мені у спадок перейшов у передмісті, на продаж виставити. Він зараз стоїть порожній, тільки комуналку за нього платимо. А якщо на нову квартиру трохи не вистачатиме, то в банку кредит візьмемо, оформимо іпотеку на кілька років. Ми обоє працюємо, доходи дозволяють.
Галина Петрівна насупилася, почала повільно мішати ложечкою цукор у чашці, хоча цукру туди не кидала. Срібний дзвоник ложки об фарфор звучат так чітко, що Катя аж затамувала подих.
— Будинок продати? Спадок моєї матері? — тихо сказала Галина Петрівна, але швидко взяла себе в руки. — Ну добре, припустимо. А як же Катіна квартира? Що ви з нею робити плануєте, коли більшу купите? Сюди, мабуть, моїх родичів пустимо, чи як?
— Ні, мамо, — спокійно і твердо втрутився Ігор. — Її квартиру ми будемо в оренду іншим людям здавати. Гроші зайвими у молодій сім’ї не бувають, вони якраз підуть на погашення кредиту чи на ремонт. Це ж логічно.
Галина Петрівна довго мовчала, наче зважувала кожне слово на терезах. Очі її забігали по кутках кухні, вона оцінююче подивилася на Катю, яка сиділа ні жива ні мертва, боячись порушити тишу. Нарешті свекруха глибоко зітхнула, розгладила складки на спідниці й кивнула:
— Вірно кажеш. Гроші дійсно зайвими не бувають. Оренда — це непогано. Ну, якщо ви все так детально прорахували, то нехай буде по-вашому. Головне, щоб мій син не бідував і не тягнув усе на собі.
Після тієї розмови Катя повернулася додому наче на крилах. Їй здавалося, що найбільша перешкода подолана, матір благословила, плани схвалені. Так і вирішили. Життя потекло своїм чередом, і воно було просто прекрасним.
Ігор перевіз свої речі до Каті. Вони стали жити удвох у її затишній однокімнатній квартирі на четвертому поверсі. Разом облаштовували побут, купували якісь дрібнички, квіти на підвіконня.
І ось нарешті настав той день — вони сходили до РАЦСу і розписалися. Ніякого пафосу, ніяких лімузинів і трьохсот гостей, яких ніхто не знає. Нас із батьком та Галину Петрівну повністю влаштовував такий розвиток подій. Сама Катя мені казала:
— Мамо, ну який сенс витрачати шалені гроші на пишне весілля, сукню на один день і ресторан для кумів, яких ми бачимо раз на п’ять років? Краще ми ці гроші відкладемо на ту саму більшу квартиру. Ми просто розпишемося, посидимо в ресторані з вами — і все.
Так і зробили. Після того, як заповітний штамп у паспорті був поставлений, ми відзначили цю важливу подію у вузькому родинному колі. Замовили гарний стіл, тихо поспілкувалися, Галина Петрівна навіть виголосила тост про те, що тепер Катя має стати справжньою берегинею домашнього вогнища для її дорогого синочка. Катя тоді тільки мило посміхалася і дякувала.
А наступного дня молодята забрали валізи і полетіли на море. Це був їхній подарунок самим собі — два тижні повного релаксу, теплого піску і шуму хвиль. Вони вимкнули телефони, майже ні з ким не звивалися, просто насолоджувалися один одним і початком свого сімейного життя. Навіть мені дзвонили всього пару разів, казали, що все супер.
Але все хороше колись закінчується. Два тижні пролетіли як один день. Переліт назад виявився дуже важким: спочатку рейс затримали на чотири години, потім була жутлива турбулентність, від якої у Каті розболілася голова, а з аеропорту вони добиралися серед ночі через шалені затори. Коли вони нарешті переступили поріг своєї квартири, у них було єдине бажання — впасти на ліжко і заснути на добу.
Вони ледь встигли розібрати валізи, кинути брудний одяг у пральну машину і заварити каву, як раптом у Каті задзвонив телефон. На екрані висвітилося: «Свекруха».
Катя подивилася на годинник — була десята ранку. Вона зітхнула і відповіла:
— Алло, доброго ранку, Галино Петрівно.
— Ой, Катруся, доброго ранку! — голос у слухавці був аж занадто бадьорим і солодким. — Ну як ви там? Прилетіли? Як долетіли? Я так хвилювалася, всю ніч не спала, за літаками в інтернеті стежила!
— Дякую, все добре, прилетіли під ранок. Дуже втомилися, переліт був важкий, рейс затримали… — спробувала натякнути Катя на втому.
— Ой, ну нічого, молоді, відійдете швидко! — перебила її Галина Петрівна. — Я чого дзвоню. Я тут недалеко від вашого будинку, по справах їздила. Думаю зайду до дітей, подивлюся, як ви там влаштувалися після весілля, як гніздечко мого сина виглядає. Буду у вас десь за пів годинки, чекайте!
Катя навіть слова не встигла вставити, як у трубці пішли короткі гудки. Вона розгублено подивилася на Ігоря, який сидів на дивані в одних шортах і засинав на ходу.
— Ігор, там твоя мама їде. Буде за тридцять хвилин.
Ігор заплющив очі й застогнав:
— О ні… Мамо, ну чому саме зараз? Ми ж з ніг валимося. Кать, ну не забороняти ж їй приходити? Вона ж образиться, скаже, що ми від неї щось приховуємо. Давай якось перетерпимо цю годину, а потім спати ляжемо.
— Добре, — зітхнула Катя. — Давай хоч речі з проходу приберемо.
Рівно за тридцять хвилин у двері подзвонили. На порозі стояла Галина Петрівна — при повному параді, в ошатній сукні, з великою сумкою на плечі та з букетом якихось напівзів’ялих хризантем із власної дачі.
— Ну, привіт, молодята! — голосно сказала вона, переступаючи поріг і відразу починаючи озиратися навколо. — З приїздом! Ой, які ви замучені, сині під очима. Що ж ви так себе не бережете на тих курортах?
Вона пройшлася їхнім маленьким передпокоєм, зазирнула в дзеркало, провела пальцем по тумбочці для взуття — перевіряла пил чи що? Потім попрямувала прямо в кімнату.
— Ну, що я можу сказати, — почала вона, крутячи головою на всі боки, оцінюючи шпалери, штори і розташування дивана. — Гніздечко у вас, звичайно, затишне, чистенько так. Схвалюю ваш вибір, для початку зійде. Але, дітки мої, квартиру вам більшу треба однозначно. Тут же розвернутися ніде! Стіни тиснуть. Як тут дитину колись у колисці поставити? Куди? На голову Ігорю?
Катя, яка стояла поруч, з усіх сил намагалася тримати марку. Вона згадала мої слова про те, що треба бути хорошою господаркою і приймати гостей з повагою.
— Ну, ми ж і плануємо більшу, Галино Петрівно, ви ж знаєте, — м’яко сказала Катя. — Проходьте, сідайте на диван. Я зараз чайник поставлю, поп’ємо чаю з дороги. Ігор, розваж маму, а я швидко в магазин вискочу, бо у нас вдома після відпустки навіть крихти хліба немає, треба хоч щось до чаю купити.
— Ой, та навіщо в магазин, я не голодна! — крикнула навздогін Галина Петрівна, але Катя вже накинула кардиган і вибігла за двері.
У кондитерському магазині під будинком Катя довго не думала — голова тріщала від утоми. Вона вибрала гарний, великий бісквітний торт із кремом та фруктами, який виглядав дуже апетитно. «Ну, — думає, — свіжий, гарний, до чаю якраз те, що треба». Прибігла назад, захекана, ледь дихає.
На кухні вже свистів чайник. Катя швидко дістала найкращі чашки, які їй подарували на новосілля, красиво нарізала торт, виклала його на велике скляне блюдо. Заварила ароматний трав’яний чай, який вони привезли з моря.
— Просимо до столу! — покликала вона гостей.
Галина Петрівна і Ігор зайшли на кухню. Свекруха сіла на стілець, критично оглянула чашки, потім перевела погляд на торт. Обличчя її на мить скривилося, наче вона лимон з’їла, але вона нічого не сказала, просто сіла рівніше.
— Ой, Катю, а що це за чай такий дивний? — запитала вона, нюхаючи пару з чашки. — Чим воно пахне? Якимось сіном?
— Це натуральний гірський чай, ми з відпустки привезли, — терпляче пояснила Катя. — Там липа, чебрець, м’ята. Дуже заспокоює і корисний для здоров’я.
— Ну, не знаю, — зітхнула Галина Петрівна. — Як на мене, найкращий чай — це звичайний чорний байховий, міцний. А це якась трава для лікування шлунку. Ну ладно, спробуємо.
Вона взяла шматочок торта, колупнула його ложечкою, поклала до рота і почала повільно жувати, наче аналізувала хімічний склад.
— М-да… Солодкий дуже. Один цукор і крем хімічний, зараз усе з порошку роблять, — прокоментувала вона. — Ігорчику, ти акуратніше з таким, у тебе ж шлунок з дитинства чутливий, ти забув? Тобі не можна такого жирного.
— Мамо, нормальний торт, дуже смачний, — відмахнувся Ігор, який уминав уже другий шматок. — Катя молодець, що купила.
Трапеза пройшла в такому собі напруженому мовчанні. Галина Петрівна час від часу зітхала, розпитувала про ціни на екскурсії й підраховувала, скільки всього корисного можна було б купити на ті гроші для майбутнього ремонту. Катя просто сиділа, рахувала хвилини і мріяла про подушку.
Коли з чаюванням нарешті було покінчено, Галина Петрівна відкинулася на спинку стільця. Катя, не втрачаючи ні хвилини, піднялася зі свого місця. Вона зібрала весь брудний посуд — чашки, блюдця, ложки, тарілку з-під торта, ніж — і віднесла все в раковину, щоб негайно вимити його.
Тут треба зробити відступ, дівчата. Моя Катя ще з самого глибокого дитинства терпіти не може дивитися на гору чашок та тарілок, що накопичилися в раковині. Вона в цьому плані педантка. Якщо після їжі посуд залишається брудним хоча б на годину, це її просто виводить із себе, вона стає нервовою. Їй треба, щоб усе блищало відразу.
Вона включила теплу воду, взяла в руки яскраву поролонову губку, потягнулася за красивою пляшечкою з дозатором, де був налитий дорогий, якісний гель для миття посуду з ароматом лимона й алое.
Натиснула на дозатор, збила густу, пишну піну і з ентузіазмом стала до справи, уявляючи, що чим швидше вона помиє ці три чашки, тим швидше Галина Петрівна піде, а вона ляже спати.
Але тут за спиною почулися важкі кроки. Катя навіть не встигла повернутися, як Галина Петрівна підійшла майже впритул, заглядаючи прямо в раковину через її плече. Свекруха примружилася, подивилася на пляшечку з гелем і запитала гучним, суворим голосом:
— Що це за дивний засіб у тебе тут стоїть?
Катя від несподіванки аж здригнулася, ледь чашку з рук не випустила.
— Це хороший гель для миття посуду, відома марка, — спокійно відповіла вона, продовжуючи терти блюдце. — Він добре жир змиває навіть у холодній воді й руки не сушить.
— І ти ось цим посуд миєш? — голос Галини Петрівни став ще вищим, у ньому з’явилися нотки щирого жаху.
— Так, а що таке? Що не так із цим засобом? — Катя вимкнула воду і повернулася до свекрухи, тримаючи в руках намилену губку.
— А де сода, я тебе питаю? — Галина Петрівна склала руки на грудях і подивилася на Катю як прокурор на підсудного. — Тільки і тільки нею посуд мити потрібно у пристойному домі! Хіба тебе мати не вчила? Хіба вона тобі не розповідала, що в цих ваших гелях одна хімія, отрута, яка на тарілках залишається, а потім мій син це все їсть і травиться? Сода — це ж натуральний продукт, антисептик! Нею наші бабусі все мили і до ста років жили!
Катя відчула, як у неї всередині починає підніматися гаряча хвиля. Вона згадала мене, згадала, як я завжди купувала їй хороші засоби, щоб вона свої ніжні ручки не псувала тим смердючим сірим милом. Вона поглянула на свекруху, з усіх сил натягнула на обличчя милу посмішку і сказала:
— Галино Петрівно, я обов’язково спробую господарське мило, але колись потім, наступного разу. А зараз мене і цей засіб повністю влаштовує, він перевірений і безпечний. Не хвилюйтеся, я все дуже добре ополіскучу гарячою водою, ніякої хімії не залишається.
Катя знову повернулася до раковини і почала змивати піну. Вона думала, наївна моя донечка, що на цьому все скінчиться, конфлікт вичерпано, тема закрита. Ага! Розмріялась! Свекруху так просто було не зупинити, якщо вона вже відчула себе в ролі головного наставника.
— А чому ти взагалі зараз посуд миєш? — знову чує Катя над своїм вухом невдоволений голос.
— Як чому? Щоб чистий був, — не зрозуміла Катя.
— Гості в домі! — майже вигукнула Галина Петрівна, сплеснувши руками. — Як можна мити посуд у той момент, коли ти гостей приймаєш? Це ж нечемно, доню! Ти показуєш усім своїм виглядом, що ти хочеш мене швидше випровадити, що тобі тарілки дорожчі за розмову зі свекрухою. Справжня господиня ніколи не побіжить до раковини, поки гість із-за столу не встав і в кімнату не пройшов. Це ж елементарні правила пристойності! Мені аж ніяково стало.
Катя відчула, що якщо вона зараз не виключить воду, то вона просто закипить разом із тим чайником. Вона глибоко вдихнула, витерла руки рушником, повернулася до свекрухи і сказала максимально спокійним тоном, на який тільки була здатна:
— Добре, Галино Петрівно. Нехай посуд постоїть. Ходімо в кімнату, посидимо ще.
Вони повернулися в кімнату. Ігор уже відверто куняв у кріслі, голова його схилилася набік. Катя сіла на краєчок дивана. Галина Петрівна всілася по центру і почала розповідати довгу й нудну історію про те, як вона свого часу тримала в кулаці весь гуртожиток, як її свекруха вчила правильно прати піддіяльники і чому сучасна молодь нічого не вміє робити без пральних машин та мікрохвильовок.
Катя дивилася на годинник. Минуло ще тридцять хвилин, які здалися їй вічністю. Нарешті мама чоловіка важко зітхнула, подивилася на сина, потім на невістку і почала збиратися.
— Ну, дітки, бачу, що засинаєте, поїду я вже, — сказала вона, піднімаючись.
Катя з полегшенням підхопилася, провела її в передпокій. Галина Петрівна взула свої туфлі, взяла сумку, а потім раптом зупинилася біля дверей і пильно дивиться на Катю.
— А ти чому не одягаєшся? — запитує вона здивовано, вигнувши брову.
Катя аж рот відкрила від подиву. Вона переглянулася з Ігорем, який теж вийшов у коридор і кліпав очима.
— Навіщо мені одягатися, Галино Петрівно? — запитує Катя повністю розгублена. — Куди мені йти? Я ж удома.
— Як куди? — обурилася свекруха, наче говорила про речі, зрозумілі кожній дитині. — На ринок ходімо, тут же поруч господарський магазин і ятки. Соду ж придбаєш, правильну. Я виростила і вручила тобі здорового і сильного чоловіка, мого сина. Тобі, по суті, нічого робити не треба, тільки підтримуй те, що є, бережи його здоров’я! Тому давай, одягайся, ходімо зі мною, я покажу тобі і який чай купувати, щоб шлунок не псувати. А заодно зайдемо в універмаг, придбаємо форми для випічки торта. Хороші, чавунні або силіконові на крайній випадок. Я завтра зранку, десь о дев’ятій, прийду тебе вчити пекти справжній домашній пиріг з яблуками. А то у неї гості в домі, перший раз свекруха прийшла після весілля, а торт із магазину, хімічний! Хіба це господиня? Хіба так чоловіка шанують? Мені за тебе аж соромно перед сином стало!
Ігор стояв поруч, затуливши обличчя рукою, і тільки тихо промичав:
— Мамо, ну залиш її, ми ж спати хочемо…
Не знаю, як би вчинили дівчата на місці моєї Каті. Може, хтось би проковтнув, заплакав, одягнувся і пішов за тією содою, аби тільки кохану матусю чоловіка не гнівити. Але моя донька надто виморилася під час того клятого перельоту, голова в неї гула, а тут ще цей тотальний контроль і звинувачення в тому, що вона погана господиня у власній квартирі, яку їй, між іншим, ми з батьком купили!
Катя закрила очі на секунду, порахувала до трьох, відкрила їх — і вся її ввічливість кудись випарувалася. Очі в неї стали холодні, як лід. Вона зробила крок уперед, випрямилася во весь зріст і сказала дуже спокійним, але таким чітким і твердим голосом, що Галина Петрівна аж відсахнулася до дверей:
— Знаєте що, Галино Петрівно? Ігор прийшов до мене жити здоровим і сильним, і я дуже стараюся, щоб він таким і залишався. Але якщо ви зараз же не вийдете за ці двері і не залишите мене в спокої, то додому він повернеться дуже сумним і самотнім. Торт із магазину вам не вгодив? Значить, більше ви його в цьому домі не побачите. Як і мене на ринку з содою. Я сама знаю, чим мені мити мій посуд у моїй квартирі, який чай пити і що купувати. Мені форми для випічки не потрібні, я пекти не збираюся, тим більше завтра о дев’ятій ранку. Нам треба відпочити. До побачення!
Галина Петрівна аж повітря ротом ковтнула, як риба, витягнута з води. Очі в неї округлилися, губи затремтіли від такої невиданої нахабності. Вона подивилася на Ігоря, чекаючи, що син зараз кинеться її захищати і сварити «ту відьму», але Ігор просто стояв, притулившись до стіни, і дивився в підлогу, мріючи тільки про те, щоб цей кошмар закінчився.
— Що?! — нарешті витиснула з себе свекруха. — Та як ти смієш так зі мною розмовляти?! Я матір! Я добра вам бажаю! Ігорю, ти чув, що вона мені каже?! Вона ж тебе з голоду зморить і хімією отруїть!
— Мамо, йди додому, будь ласка, ми поговоримо потім, — тихо сказав Ігор, навіть не піднімаючи голови.
Галина Петрівна розвернулася, з тріском відкрила вхідні двері, вискочила на сходову клітку і так ними гримнула, що аж штукатурка з одвірка трохи посипалася.
Катя закрила двері на замок, повернулася спиною до стіни і повільно сповзла на підлогу. Вона думала, що зараз почнеться з’ясовування стосунків, чому вона так образила його матір.
Але Ігор підійшов, сів поруч із нею прямо на килимок у коридорі, обійняв її за плечі й тихо сказав:
— Кать, ти вибач мені за неї. Вона завжди така… любить усім керувати. Я просто не мав сил з нею сперечатися з дороги. Ти все правильно сказала, бо вона б нам на голову сіла. Ходімо спати, ну його все до біса.
Загалом, дівчата, моя свекруха тепер з моєю донькою уже не спілкується кілька років. От просто як відрізало! Вона образилася настільки глибоко, що оголосила Каті повний бойкот.
Сказала родичам, що невістка в неї « хамка без краплі поваги до старших». Більше того, коли у Каті з Ігорем народився синочок, наш маленький повернувся з пологового, Галина Петрівна навіть онука бачити не забажала! Сказала: «Поки вона переді мною на колінах вибачення не попросить — ноги моєї в їхній хаті не буде».
Катя, звісно, на коліна ставати не збирається, їй і без свекрухи прекрасно живеться, ми з батьком з дитиною допомагаємо, душі в онукові не чуємо. А у сина свого Галина Петрівна по телефону регулярно, кожні два дні запитує одне й те саме:
— Ігорчику, синку, ну скажи мені чесно, чим вона тебе там годує? Вона хоч суп варить чи ви все тими напівфабрикатами харчуєшся? А макарони які вона купує? Дешеві, мабуть, що розварюються як каша? Ти ж дивись, бережи шлунок, синку, бо вона тебе до виразки доведе!
Він там щось тихенько угукає в слухавку, каже: «Так, мамо, все добре, мамо, суп їв, макарони твердих сортів, не хвилюйся». На тому і все, кладе трубку, підмигує Каті, і вони разом сміються.
Живуть діти чудово, душа в душу. Квартиру більшу вже купили, трикімнатну, простору, світлу. Оленка, донька орендує стару квартиру, гроші дійсно в сім’ю йдуть. І знаєте що? Посуд Катя досі миє тим самим дорогим гелем із дозатором, товче магазинні торти, коли ліньки пекти, і ніякого господарського мила в їхньому домі так і не з’явилося за ці роки. Отака історія, дівчата!
Головна картинка ілюстративна.
