Я сиділа за своїм столом у нашому офісному «акваріумі», намагаючись зосередитися на звітах, коли Вікторія, моя колега з сусіднього відділу, буквально влетіла в кабінет. Вона ледь не перекинула мою склянку з водою, так їй кортіло вихлюпнути новини.

– Ілоно, ну ти даєш! – вигукнула вона, спираючись на край мого столу. – Я вчора бачила тебе біля торгового центру. Хто цей хлопець? Слухай, він же наче з обкладинки журналу зійшов. Такий високий, плечі, погляд… Я ледь не зупинилася посеред дороги, щоб роздивитися. Де ти таких відкопуєш?

Я поправила окуляри й відсунула клавіатуру. Мені не дуже хотілося обговорювати особисте, особливо з Вікторією, яка розносила плітки швидше, ніж оновлювалася стрічка новин.

– Його звати Олег, – спокійно відповіла я. – І він мене не «відкопував», ми просто познайомилися в спортзалі.

– У нашому «Атланті»? – вона примружилася. – Я там пів року займаюся, бачу тільки спітнілих чоловіків середнього віку, які намагаються не представитися на доріжці. Де там такі красені ховаються?

– Ну, мабуть, ти дивишся не в той бік, – я всміхнулася. – Я взагалі його не помічала спочатку. Знаєш, я туди ходжу побігати в навушниках, щоб голова після роботи не гуділа. Мені якось не до знайомств було.

– Та годі тобі, Ілоно. Ти ж бачиш, що у тебе фігура — вогонь. Навіщо тобі той зал? Хіба що справді за чоловіками, –

Вікторія не вгамовувалася, оглядаючи мій піджак.

– Віко, я серйозно. Мені треба було трохи підтягнутися до літа, скинути те, що наїла за зиму в гостях у батьків. А те, що Олег підійшов — це вже його ініціатива.

– І як давно ви разом? – вона аж подалася вперед.

– Близько чотирьох місяців. Давай, повертайся до роботи, бо шеф скоро вийде зі своєї «печери» і нам обом дістанеться.

Вікторія щось невдоволено буркнула про те, що в цій конторі життя минає повз, і нарешті пішла. А я залишилася зі своїми думками. Згадуючи початок наших стосунків з Олегом, я ловила себе на думці, що все справді виглядало як у кіно.

Того дня я доходила останні три хвилини на біговій доріжці. Пульс був високим, я важко дихала, мріючи лише про душ і прохолодну воду. Раптом я відчула, що хтось стоїть зовсім поруч. Зупинивши тренажер, я побачила Олега. Він усміхався — і ця усмішка була справді магнетичною.

– Добрий день, – сказав він, трохи зніяковівши, що було дивно при його зовнішності. – Вибачте, що турбую, але я вже тижнів зо два намагаюся впіймати ваш погляд. Ви настільки зосереджені на своїх кроках, що навколо нікого не бачите.

– Я просто не люблю відволікатися, – відповіла я, витираючи обличчя рушником. – А ви хіба тут давно? Я вас раніше не бачила.

– Вже місяць, – зізнався він. – Я і в кафе на першому поверсі за вами спостерігав, і в басейні намагався поруч проплисти, але ви як риба — тільки вперед. Мене Олег звати.

– Ілона, – я мимоволі всміхнулася. – Ну, тепер я знаю, як вас звати, тож буду принаймні кивати при зустрічі.

Він не відступив. Чекав на мене на вулиці біля виходу. Сонце вже сідало, було приємно-свіжо.

– Можна я вас проведу хоча б до перехрестя? – запитав він.

– Можна, але моя машина он там, на парковці. Це зовсім близько.

– Тоді, може, завтра вип’ємо кави? Я знаю одне місце, де готують найкращий еспресо в місті.

Я погодилася. Чому б ні? Він здавався вихованим, спокійним і неймовірно привабливим. Наше перше побачення було майже ідеальним. Олег прийшов із величезною білою лілією. Він замовив столик у кутку, де було тихо.

– Тут неймовірний чизкейк, спробуй обов’язково, – запропонував він, гортаючи меню.

– Дякую, Олеже, але я не по солодкому. Краще просто каву. Не хочу псувати те, над чим годину пітніла в залі.

– О, я тебе розумію, – він кивнув. – Я теж краще з’їм шматок запеченого м’яса чи домашню котлету. Мама завжди каже, що чоловіку потрібна нормальна їжа, а не цукор.

Я тоді не надала цьому значення. Ну, згадав маму, буває. Кого з нас не виховували на домашніх котлетах?

– А звідки ти знаєш про чизкейки, якщо не любиш солодке? – запитала я.

– Мама дуже любить, – просто відповів він. – Я часто її сюди привожу по суботах. Це вже така наша традиція.

Олег почав розповідати про свої поїздки в Карпати. Він говорив захоплено, описував краєвиди так детально, що я на мить уявила себе на вершині гори. Але в кожній розповіді знову з’являлася вона.

– Розумієш, я коли на Чорногірський хребет піднімався, там зв’язок був поганий, – ділився він. – Я так переживав, що не зможу мамі смс відправити. Вона ж знає, що я маю звітувати кожного ранку і ввечері, щоб вона не хвилювалася. В неї ж крім мене нікого немає, сама мене ростила, всю душу вклала.

Я слухала і відчувала легкий укол тривоги. Мені було двадцять шість, я з вісімнадцяти років жила окремо. Батьки допомогли мені на старті, але далі я все сама. Ми зідзвонюємося раз на тиждень, обговорюємо загальні справи, і мені ніколи не спадало на думку звітувати про кожен свій крок. Але я списала це на його надмірну турботливість. «Хороший син — хороший чоловік», — крутилася в голові стара приказка.

Ми зустрічалися кілька місяців. Весна була ранньою, ми багато гуляли парками. Олег був уважним, завжди відкривав двері, подавав руку. Але тінь його матері ставала дедалі відчутнішою.

Одного разу ми сиділи в піцерії після роботи. Я була втомлена, бо на фірмі почався період річних звітів.

– Ти не уявляєш, який зараз завал, – зітхнула я. – Начальство хоче, щоб ми за тиждень зробили те, що зазвичай займає місяць. Голова розколюється.

– Слухай, Ілоно, навіщо тобі це терпіти? – Олег відставив склянку. – Візьми лікарняний. Просто піди до лікаря, скажи, що слабкість. У моєї мами є подруга, вона в поліклініці працює, зробить тобі довідку за п’ять хвилин. Я завжди так роблю, коли на роботі починають «насідати». Мама каже, що здоров’я дорожче за будь-яку премію, і вона права. Вона завжди мене так вчила: не давай себе експлуатувати.

Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи він серйозно.

– Олеже, я не можу просто піти на лікарняний, коли в нас завал. Це підставити дівчат з мого відділу. Хто за мене роботу робитиме?

– Ну, це вже їхні проблеми, – знизав він плечима. – Мама каже, що кожен має дбати про себе.

Поки ми розмовляли, я помітила жінку за сусіднім столом. Вона була елегантно вбрана, з ідеальною укладкою, і пила чай, тримаючи чашку так, ніби вона була з королівського сервізу. Вона не просто сиділа там — вона спостерігала.

Кожного разу, коли я повертала голову в її бік, вона відводила погляд, але я відчувала цей липкий інтерес. Коли ми встали, щоб піти, її вже не було.

Наступного тижня Олег зателефонував мені весь такий піднесений.

– Ілоно, мама хоче з тобою познайомитися! Вона запрошує нас на чай у суботу. Я заїду за тобою після твого залу.

– Ой, Олеже, я після тренування буду не в найкращому вигляді. Може, я спочатку додому заїду, перевдягнуся, душ прийму?

– Та не вигадуй, мама сказала, що все має бути просто, по-домашньому. Тільки є пара моментів, – він зробив паузу. – Не купуй яскраві квіти, мама любить пастельні тони. І тортик… краще візьми «Київський», але тільки свіжий, вона інший не визнає. І ще, мама згадувала, що їй подобаються шовкові хустки. Купи щось стримане, не кричуще, ти ж у нас дівчина зі смаком.

Я слухала цей перелік інструкцій і відчувала, як всередині щось починає закипати. Це не було схоже на запрошення в гості. Це було схоже на підготовку до іспиту.

– Добре, – коротко відповіла я. Мені стало просто цікаво, куди це все призведе.

Суботній вечір зустрів мене запахом випічки та ідеальною чистотою в квартирі Олега. Його мати, Людмила Сергіївна, вийшла в коридор. Я ледь не впустила пакунок з хусткою. Це була та сама жінка з кафе.

– Добрий день, Ілоночко, – вона простягнула руку, ігноруючи моє заціпеніння. – Олежик мені стільки про вас розповідав. Проходьте до столу.

Ми сіли пити чай. Людмила Сергіївна почала розмову здалеку.

– Олег казав, ви самі квартиру купили? Це зараз така рідкість для молодої дівчини.

– Батьки допомогли, – чесно відповіла я. – Але більшу частину я виплачувала вже працюючи.

– Це добре, – вона кивнула, повільно помішуючи ложечкою цукор. – Але я чула, у вас є кредит на авто? Ох, я завжди казала сину: ніколи не бери в борг. Ми з Олегом усього самі досягли, потроху відкладали, він у мене таку гарну освіту здобув. Я йому досі допомагаю фінансово, якщо треба на щось велике, щоб він у ці кабальні відсотки не ліз. Це ж таке ярмо.

Я дивилася, як Олег слухає її, киваючи кожному слову. Він виглядав не як успішний чоловік, а як школяр, якого хвалять перед класом.

– Мій син — золото, – продовжувала вона. – Він такий уважний. Знаєте, він мені щовечора допомагає з продуктами, дзвонить по п’ять разів на день. Я його так виховувала, що сім’я — це головне. Тільки от дівчата зараз… Ну, ви розумієте. Всім тільки гроші подавай або розваги. Але Олег каже, ви інша.

Вона розпитувала мене про все: чи вмію я готувати борщ так, щоб буряк був добре втушений, чи планую я змінювати роботу на більш «спокійну», щоб мати час на дім. Я відповідала ввічливо, але в голові вже малювалася картина мого майбутнього життя, де Людмила Сергіївна сидить у нас на кухні й перевіряє свіжість моїх котлет.

Коли я нарешті вийшла з під’їзду, мені хотілося просто вдихнути повітря на повні груди. Олег провів мене до машини.

– Ну як тобі? – запитав він з надією. – Ти їй дуже сподобалася. Вона сказала, що в тебе правильні погляди і виховання. Ну, звісно, були зауваження щодо твого кредиту, але вона каже, що ми це вирішимо.

– Ми вирішимо? – перепитала я, але він не помітив мого тону.

Через три дні ми знову зустрілися в залі. Після тренування Олег зупинив мене біля виходу.

– Ілоно, я тут подумав… Мама каже, що нема чого тягнути. Ми вже дорослі люди. Давай на вихідних сходимо в ювелірний. Я не хочу купувати каблучку сам, раптом розмір не підійде чи камінь не сподобається. Вибереш ту, яка на тебе дивитиметься.

Я подивилася на нього. Він був такий же красивий, як і в перший день нашої зустрічі. Але зараз я бачила не кіногероя, а чоловіка, який не може вибрати навіть прикрасу без схвалення мами.

– Олеже, – я зітхнула. – Мені треба подумати. Дай мені день.

Цілу ніч я не спала. Я уявляла наше весілля, де Людмила Сергіївна вибирає фату, наше перше житло, де вона розставляє квіти, і наші сварки, в яких вона буде третім учасником. Я зрозуміла, що Олег не шукає партнера. Він шукає другу маму, тільки молодшу і з власною квартирою.

Наступного вечора я зателефонувала йому.

– Олеже, привіт. Я щодо твоєї пропозиції.

– О, супер! О котрій завтра зустрінемося? Мама сказала, що в центрі відкрився новий бутік, там гарні знижки…

– Олеже, зупинися. Я не прийду. І взагалі, я думаю, нам не варто продовжувати.

На тому кінці запала тиша.

– Чому? Що сталося? Тобі мама щось не те сказала?

– Ні, мама в тебе чудова. Справа в мені. Розумієш, я дуже непроста людина. Я люблю все вирішувати сама, я вперта, я не вмію слухати чужих порад, коли вони мені не потрібні. І я не думаю, що зможу стати тією дівчиною, яку ви з Людмилою Сергіївною уявляєте поруч із собою. Ти заслуговуєш на когось кращого, хто буде цінувати твій сімейний устрій.

– Але Ілоно…

– Вибач, мені справді шкода. Передавай мамі вітання.

Я поклала слухавку. Мені не було сумно. Навпаки, я відчула таку легкість, ніби нарешті зняла той рюкзак, з яким Олег піднімався в гори.

Через тиждень я пішла у відпустку. Провела час у батьків, потім поїхала на кілька днів до подруги в інше місто. Коли повернулася в зал, Олега там більше не було. Мабуть, Людмила Сергіївна вирішила, що цей спортзал — не найкраще місце для пошуку «правильної» невістки.

Я йшла по біговій доріжці, слухала улюблену музику і думала про те, що іноді найкращий вихід — це просто вчасно зійти з дистанції.

Я вважаю, що вчинила правильно і зберегла нам обом час, бо спільне життя точно не було б безхмарним. В ви якої думки?